Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

і заспокоює свого сина, і усі вже готові до наступних випробувань. Минає ще кілька хвилин, і все повторюється: коляска пірнає то задніми, то передніми колесами у прогалини між колодами, завалюється набік, трясеться аж до вершечка кабіни.

Пасажири вже майже звикли до того, що коляска хоч поволі, але таки вирівнюється і просувається уперед. Та у якийсь момент подорожі коляска зупинилися, Каджо відчинив дверцята і сказав:

— От біда, сер! Загрузли! Навіть не знаю, як ми з цієї халепи виберемося… Доведеться жердинами підважувати.

Доведений до відчаю, сенатор обережно вийшов із кабіни, намацуючи місця, куди можна ступити, і одразу ж втрапив ногою у трясовину. Намагаючись вивільнитися, втратив рівновагу і упав просто в болото. Коли Каджо допоміг йому підвестися, на сенатора не можна було дивитися без співчуття.

Та годі про це, читачі, мабуть, вже знудилися від опису невдач наших мандрівників. Люди, які подорожували Західними штатами, поспівчувають нашим героям, адже їм теж доводилося серед ночі висмикувати ломаччя з придорожніх тинів і підважувати ними колеса своїх екіпажів, загрузлих у багні. Що ж, це зайняло у наших друзів чимало часу і забрало багато сил та нервів.

Глибокої ночі їм вдалося витягнути усю в болоті коляску на рівну дорогу, яка привела їх до броду. Нарешті вони перейшли річку і зупинилися біля дверей великої ферми.

Та не так просто, як їм здавалося, було розбудити її мешканців, довелося запастися терпінням й виявити неабияку наполегливість. Нарешті господар відчинив їм. Це був великий чоловік, шість футів з гаком на зріст, справжній Орсон. Він був вбраний у червону фланелеву сорочку. Його скуйовджене волосся та щетина красномовно виказували, що їх не доглядали вже багато днів поспіль. Такий вигляд не дуже привабив би будь-кого. Декілька хвилин фермер стояв насуплений, тримаючи у руках запалену свічку, і вдивлявся спросоння на нічних гостей. Сенатор довго пояснював, чому приїхав до нього о такій порі з цими людьми. А поки господар намагається збагнути, що від нього хочуть, ми опишемо його детальніше.

Отже, його ім’я Джон Ван-Тромп. Колись він був одним із найбільших плантаторів і рабовласників у штаті Кентуккі. На вигляд — як ведмідь: гігантського зросту, неймовірної сили. Але серце мав добре і співчутливе, тож рабовласницький лад, однаково ганебний і для рабів, і для їхніх власників, ніколи не був йому до душі. І одного дня чоловік вирішив скинути з душі цей камінь … Узявши гаманця, туго набитого грішми, поїхав у Огайо, купив собі хорошу ділянку чорнозему, написав відпускні листи усім своїм рабам — чоловікам, жінкам і дітям, — порозсаджував їх на вози з усім їхнім, варто сказати, скромним скарбом і порадив, де краще влаштуватися на роботу. А сам облаштував ферму в глибині лісу, із чистою совістю оселившись там зі своєю великою родиною.

— Адже ви не відмовитеся прихистити нещасних жінку з дитиною, які рятуються від погоні? — без зайвих слів запитав його сенатор Берн.

— Звісно, не відмовлюся, — твердо відповів порядний Джон.

— Я в цьому й не сумнівався, — сказав сенатор.

— Хай тільки спробують сюди поткнутися! Ми їх зустрінемо дуже гостинно. Я готовий, — Добродушний дядько розправив свої могутні плечі. — Я ж не один, маю семеро синів, усі мов дуби, по шість футів на зріст — о, вони їм покажуть… Передайте тим відчайдухам, що ми радо їх приймемо у будь-який час, удень чи вночі. Наше їм вітання! — Запустивши величезні пальці у свою густу гриву, Джон голосно розсміявся.

Вимучена Еліза, ледь жива від утоми, зайшла у кухню, тримаючи на руках дитину, яка вже міцно спала. Господар освітив свічкою її обличчя, співчутливо підшморгнув носом і відчинив навстіж двері до маленької спальні поряд із кухнею. Він пройшов туди із гостею, запалив від своєї свічки ще одну і поставив її на стіл. Лише тоді звернувся до Елізи:

— Послухай, люба, тут ти можеш нікого не боятися, хай за тобою приходить хто завгодно: мене зненацька не захопиш! — І він указав їй на рушниці, що висіли на почесному місці над каміном. — Непереливки буде тому, хто забагне вриватися у мої володіння, всі у цьому краї це знають. Так що спи спокійно, ніби ти у колисці, яку гойдає мама.

Залишивши Елізу і дитину в затишній кімнатці, він підійшов до сенатора і сказав:

— Справжня красуня! Найчастіше трапляється так: що вродливіша жінка, то більше у неї причин для того, щоб рятуватися втечею, надто коли вона ще й порядна. Я це добре знаю!

Сенатор коротко переповів йому історію Елізи.

— Йой, ну що виробляють! Яке горе спіткало бідолаху! — розчулився добряк. — Полюють, мов за ланню. А чого вони чекали від хорошої матері?! Слово честі, слухаючи про такі безчинства, я заледве стримуюся, щоб не наговорити чого зайвого. — Джон витер очі величезною веснянкуватою рукою. — Я роками не ходив до церкви, бо там треба було слухати, як возвеличують рабство, буцімто Біблія його виправдовує. Я людина невчена, не знаю ні івриту, ані греки. Куди мені сперечатися зі священиками! А потім я зустрів одного служителя церкви, який і ученим мужем був, і проповідником справжнім, то він казав зовсім інше. Відтоді я став істинно віруючою людиною.

Говорячи це, Джон відкоркував пляшку шипучого сидру, а договоривши, поставив її на стіл.

— Залишайтеся у мене до ранку, — гостинно запропонував він. — Я зараз розбуджу свою стареньку, вона миттю приготує вам постіль.

— Щиро вам дякую, друже, — відповів сенатор. — Але мушу до ранку потрапити до Колумбусу, щоб перехопити нічний диліжанс.

— Коли так, то я вас трохи проведу, покажу кращу дорогу. Та, якою ви добиралися сюди, нікуди не годиться.

Джон зодягнувся, узяв ліхтаря і рушив попереду коляски сенатора, виводячи її на шлях, що пролягав за фермою. Прощаючись із добрим Джоном, сенатор тицьнув йому десять доларів.

— Це для неї, — коротко сказав він.

— Гаразд, передам, — так само по-діловому відповів Джон.

Старі друзі потиснули один одному руки і розійшлися.

Розділ Х

Товар відправлено

На світанку того лютневого дня у хатинці дядечка Тома не спали. Обличчя тітоньки Хлої і самого Тома були скорботними і невтішними. На стільці перед вогнищем висіли дві вже випрасувані чисті сорочки із грубого полотна, а третя лежала перед тітонькою Хлоєю. Вона старанно випрасовувала кожну складочку, кожен рубець, час від часу втираючи сльози, які струмками стікали по її щоках.

Том сидів за столом, підперши голову рукою. Перед ним лежала розкрита Біблія. Чоловік і жінка мовчали. Пора була рання, дітлахи ще спали, притиснувшись одне