Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

Лідці снився депутат Зарудний. Андрій. Просто посеред парку стояло Лідчине ліжко, і Лідка вилежувалась у ньому, нітрохи не соромлячись перехожих. Андрій сидів поруч, на краєчку ковдри, тримав Лідку за руку й розповідав щось цікаве, важливе, та тільки його — от лихо! — зовсім не велося запам’ятати. Прокинувшись, Лідка не могла відтворити жодного слова, вона пам’ятала лише відчуття — радість і гордість від того, що Андрій настільки їй довіряє.

Потім він погладив її по голові. Вона сіла на ліжку, і він обійняв її, як тоді — в зоопарку. І вона заплакала водночас уві сні й наяву — розуміла, що він скоро піде, і дуже хотіла, щоб він лишався якомога довше.

Знову зававкало немовля. Ображеним басом — отже, це Яна, шестимісячна Лідчина племінниця, яка досі не вміє проспати підряд хоча б шість годин. На кухні засвітилось, у коридорі засвітилось, прочовгали Тимурові капці, ну коли ж це скінчиться…

Лідка підвелась. Підійшла до письмового столу і зсунула на куток книжки. Андрій дивився тепло й спокійно, як живий, от хіба що не примружив очі, коли в обличчя йому вдарив промінь від настільної лампи.

— Ти тут?

Вона вперше звернулася до нього на «ти». Він не образився.

Лідка замружилась і лягла щокою на прохолодне оргскло.

Ослінчик був складаний, неміцний і досить високий, Славко мусив балансувати; ставши на ослінчик, він неквапливо й ретельно протирав спеціальною ганчіркою меморіальну дошку — карбований профіль Андрія Ігоровича, букет прив’ялих бронзових гвоздик і напис про те, що в цьому будинку з такого по такий-то роки жив видатний науковець, політичний і громадський діяч А. І. Зарудний.

Лідка стояла поруч і чекала.

Нарешті Славко скінчив. Ганчірка зробилася рудою; барельєф, здавалося, не змінився — відблискували міддю права вилиця депутата Зарудного, вухо й пасмо волосся. Суворо темніли літери.

…За тиждень після появи тут дошки хтось облив її фарбою — вночі, потай, помстившись бозна за що бронзовому вже депутатові. Викликали міліцію; звісно, плюндрувальника не знайшли. Славко сам відмивав барельєф оліфою й ацетоном — зціпивши зуби так, що хрускіт стояв, здавалося, на все подвір’я. А Лідка тоді згадала Миколу Івановича з його пластмасовою коробочкою з-під аспірину й «пасьянсом» із неймовірних, зокрема й зовсім нерозумних версій.

До речі, Микола Іванович з’являвся кілька разів. Пив чай в оновленій вітальні; Клавдія Василівна пригощала його коньяком, що пережив апокаліпсис, і багатослівно, розволокло згадувала чоловіка. Лідка знала про це зі Славкових слів — сама вона не здибувалася з гладким цивільником від того самого дня, як у реєстратурі спеціальної історичної бібліотеки їй видали новенький, запаяний у пластик читацький квиток.

— Дмитро Олександрович дзвонив, — сказав Славко, незграбно зістрибуючи зі стільчика. — Восени буде конференція, присвячена батькові…

Ім’я депутата Дмитра Олександровича Верверова тепер гучало повсюди; уперше почувши це ім’я від Славка, Лідка з подивом пригадала, що давно ще, перед апокаліпсисом, читала про цю людину на сторінках «Парламентського вісника» і запам’ятала його завдяки гучному, трохи смішному прізвищу.

Дмитро Олександрович і був тією людиною, якій Зарудні завдячували і квартирою, і меморіальною дошкою, і ще багато чим. Це його зусиллями ім’я Андрія Зарудного видобули з-під уламків минулого апокаліпсису, видобули й підняли на щит. Це завдяки йому було видано три томи заруднівських наукових праць — і це на початку циклу, коли видавництва друкують переважно аптечні сигнатурки! Це завдяки йому Славко позбувся нарешті депресії й готується в універ — і вступить, без жодних сумнівів, міг би й не засиджуватися над книжками…

— Чуєш, Лідко? Восени конференція…

Вона струснула головою:

— Ага. Чудово.

Бронзовий Андрій Ігорович дивився повз них — кудись удалечінь, у глиб подвір’я, де рябіли численні візочки, такі вже звичні, що Лідка майже перестала їх помічати.

— У мене до тебе справа, — сказав Славко, дивлячись в асфальт. Від звуку його голосу Лідка скинулася:

— Що сталось?

— Зажди, — Славко сіпнув плечима, ніби від холоду. — Я занесу ослін і спущусь.

— Невже така справа, що в хаті розмовляти не можна? — Лідка посміхнулась.

— Зачекай, кажу…

— Та я в туалет хочу зайти, — сказала Лідка. — Можна?

Останнім часом вона всіма способами виховувала в собі безцеремонність.

Клавдія Василівна була вдома. Дивлячись на розповнілу жінку в домашньому халаті, Лідка звично відзначала і ранню огрядність, і сивину, і передчасні глибокі зморшки. Був би живий Андрій Ігорович, подивився б на «ромашку свою наймилішу»! Невже так важко тримати себе в руках?!

Був би живий Андрій Ігорович…

Лідка увійшла у ванну. Ретельно намилюючи руки, подивилася на себе в дзеркало. Тоненька, навіть худа, темноволоса й білошкіра дівчина з гострим блиском у гарних, трохи запалених від недосипання очах. Віддалік нагадує ту роззяву, що колись блукала з Андрієм Ігоровичем у спорожнілому зоопарку…

Лідка зітхнула. Закрутила кран, вийшла з ванної; на кухні Славко півголосом лаявся з матір’ю, вчувши Лідчині кроки, вискочив їй назустріч:

— Лідо, спускайся, я зараз прийду. Зажди…

І тут проблеми, подумала Лідка.

Біля під’їзду на клумбі розташувались блакитні квіти зі слабким запахом. Чекаючи, Лідка вряди-годи підходила до них, щоб понюхати, і щоразу так енергійно втягувала повітря, що тоненькі пелюстки залазили їй у ніздрі.

Славко вийшов хвилин через десять:

— Ходім…

Мовчки вони пройшли в глиб подвір’я — тут виявилася дірка в паркані. Славко незворушно протиснувся між пруттям і Лідку змусив пролізти; вони минули ще одне подвір’я й опинилися на старому дитячому майданчику. Колись тут бавився, мабуть, і сам Зарудний-молодший, у всякому разі, він точно знав, куди привести Лідку — дерев’яний павільйон був достатньо відкритим, щоб не правити за нужник, і досить відлюдним, щоб у ньому можна було розмовляти далі від мам на прогулянці.

Славко витяг із кишені складену вчетверо газету. Розстелив на низенькій лавці, всадовив Лідку, сам присів навпроти.

— Отже, так… у мене народилася дитина.

Лідка прислухалася до себе. Нічого, крім чемного подиву.

— Справді? — спитала вона, бо Славко чекав від неї реакції.

— Так! — повідомив він із якимось викликом. — І, можливо, буде ще.

— Скільки? — спитала Лідка, ніби мова йшла про квитки в кіно.

Славко набурмосився:

— Двоє! Ну то й що?!

— Близнята? — спитала Лідка доброзичливо. — Двійня?

— Від різних матерів, — повідомив Славко крізь зуби.

Лідка здивувалася по-справжньому. Славко дивився, не відводячи погляду.

— Славо… чого ти чекаєш?

Він скинувся:

— А тобі байдуже? Так?! Фригіда ти, я давно знав…

Лідка мовчала. Вона не була впевнена, що точно розуміє значення слова «фригіда». Звучить паскудно, та чи варто ображатись?

Славко також замовк. Біля самісінького входу в павільйончик купався в поросі горобець.

Учора в неї була розмова з