Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємниця козацького скарбу

охочих потиснути руки шукачам скарбів. Страус Футбол теж перейнявся загальними веселощами і робив коло пошани, везучи на собі усю завзяту трійцю — Галку, Данька й Богдана. При цьому кожен з них по черзі тримав над головою золоту булаву.

Спати розійшлися дуже пізно. А наступного дня до містечка нагрянули кореспонденти з телебачення і безліч репортерів із фотоапаратами. Всю компанію знову й знову фотографували, і неодмінно просили сідати на страуса. Під обід хлопці з Галкою навіть позахрипали, вкотре переповідаючи всю цю історію.

Того ж дня приїхав Данилів тато. Зустріти батька одного з героїв зійшлася мало не половина містечка. Звісно, в перших рядах виступав дід Гайдамака, головний радник спритної дітвори. Довкола нього згуртувалася вся Льоньчина ватага. Данила, Богдана й Галку з вірним Футболом таки випхали трошки наперед.

Приїхав Данилів тато не сам. З його машини, величезної, мов панцерник, здатної легко подолати будь-яку яму та проскочити найскладніший байрак, вийшов ще один чоловік. Незнайомий Данькові, схожий на всюдихід — серйозний, впевнений та, вочевидь, неговіркий. Данилів же тато, навпаки, широко посміхнувся землякам, витер долонею спітніле обличчя. А тоді зробив крок до сина, розставивши руки для обіймів.

Данькові враз захотілося не зважати на сторонніх. Як хочуть думати, що він насправді не сміливий шукач скарбів, а батьків мазун — нехай собі думають! Щось радісно вереснувши, він кинувся до тата. Сильні руки підкинули хлопця догори, він обхопив батька за шию, звично тернувся об його вічно неголену щоку.

Коротко й сильно обійнявши сина, Лановий-старший опустив його на землю і махнув рукою до зібрання:

— Здоров, земляки. Ну, якого номера тут мій артист відколов?

— Такого, як треба, — відповів за всіх дід Гайдамака. — Тепер про нас від учора по телевізору показують і в газетах пишуть.

— Нас багато було, тату, — поспішив поновити справедливість Данько.

— Це добре, що вас багато. Як ви бачите, я теж не сам, — він кивнув на мовчазного гостя. — Ось, познайомтесь: Михайло Вороненко, ми разом в одному класі вчилися. Він з сусіднього села. Пам’ятаєте Мишка, діду? — запитав він у старого Гайдамаки.

— А то ж! — вигукнув дід. — Ви ж із ним разом скарби шукали. Ото як показали по телевізору «Пригоди Тома Сойєра», то всі учні почали скарби по околицях шукати. Ви обидва були затяті шукачі!.. Тепер чим займаєшся, Мишко?

Мовчазний Михайло Вороненко обсмикнув піджака, поправив краватку:

— Туризмом, діду. Маршрути по Україні розробляємо, туристичні бази будуємо, сучасні. А знаєте — ви зовсім не змінилися за ці роки. Як тоді ми на вас казали «діду», так і тепер,

— То нічого, — відмахнувся дід Гайдамака. — Зате ви, хлопці, міняєтесь на краще. Це добре.

Вороненко враз посміхнувся, і побачили всі ластовиння на його носі, зовсім не дорослий блиск у очах та хуліганські бісики.

— Ну, здоров, Данько!

Данило обережно простяг йому руку. Сильна рука гостя стиснула її, а тоді простяглася долонею догори до Богдана:

— Ти — Бодя? Здоров, Бодю!

Майстренко відразу розкусив цього типа — з усього маху дзвінко ляснув по долоні своєю. Галку гість легко підхопив на руки, аби цмокнути в щоку. Це не сподобалось Футболові — ступив наперед, зашипів лиховісно. Довелося Данилові з Богданом його заспокоювати.

Потому Михайло Вороненко по черзі привітався з усіма, скинув краватку, піджак, і сказав:

— Ну, хлоп’ята-дівчата-страуси, ви просто супер! Ви довели нам з Миколою, що історія про скарби — не казка й не кіно. Просто, виявляється, ми колись не там копали. Тому особисто від мене за те, що втілили мою давню мрію — приз. Запрошую в Карпати. На мою базу відпочинку. Данило, Богдан, Галка і Льонька з друзями запрошуються туди на цілий місяць. Якщо витримають, звичайно.

— Витримають! — відповів за всіх дід Гайдамака. — Куди дінуться! Зі старої могили вилізли, то і в горах не пропадуть! Може, там теж скарб викопають — наприклад, золото Олекси Довбуша!

— У-ух! — вихопилося в Данька. — Це ж клас!

— До речі, про золото, — сказав Вороненко. — Ви хоч уявляєте, що тепер ви й самі розбагатіли? Там же золота — на кілька мільйонів.

— О-ох! — тепер захоплено видихнув Богдан, і тут-таки випалив: — І все це — нам?

Решта не стримались — вибухла щирим реготом від такого наївного припущення. А Вороненко, навпаки, знову зробився серйозним.

— Мільйонером, Бодю, ти ще станеш. Це нескладно насправді, треба тільки натхненно працювати, і все. Але на четверту частину знайденого скарбу ви всі маєте законне право.

— І скільки на ніс виходить? Багато? — вже по-діловому запитав місцевий ватажок.

— Ще тільки почали оцінювати. Але, думаю, вам усім стане з головою! — усміхнувся Лановий-старший.

— Ви скажіть краще, — допитувався Льонька, — чи за ці гроші можна буде в маєтку полковника Лиховія ремонт нормальний зробити? Щоб туди музей наш із часом переїхав, дорогу туди від міста прокласти, те, се…

— Оце так молодця! — крекнув дід Гайдамака. — Оце в мене внучок, отак мислить!

Вороненко геть по-хлопчачому почухав носа.

— Я, звісно, довідки наведу. Тільки боюся, що лише твоєї частини, як кажуть у математиці, четвертини від чвертки, на це, може, й не стане.

— Чому це четвертина! — щиро обурився Данило, — Вважайте — половина! Бо гроші сьогодні є, завтра нема. А козацький маєток — окраса містечка. Я теж приєднаюся, нехай наведуть там за наші з Льончиком гроші лад, зроблять з нього цяцю. Люди приїжджатимуть, фотографуватимуться на тлі козацького маєтку. Може, й кіно тут знімати будуть. Хіба погано?

— Класнючо! — підтримала Галка. — Я теж хочу свою премію на таке віддати.

— Ну, раз таке діло, — зам’явся Богдан Майстренко. — Ви не той, не думайте, наче мені шкода чи що… Просто коли пошук скарбів — така вигідна справа, давайте, може, далі їх пошукаємо? Я б цілий такий загін створив… Чи клуб, чи гурток… Було б чим корисним зайнятися…

Вороненко з Лановим знову перезирнулися.

— Бач, як усе обертається, — промовив Вороненко. — Взагалі ідея хороша. Треба мені різні довідки навести, як краще все організувати. Ну, а поки було б непогано ближче познайомитись. Ніщо так не зближує, як футбол. Ви як?

Почувши своє ім’я, страус підстрибнув, клацнув дзьобом.

За кілька хвилин зібрання розійшлося, жваво обговорюючи почуте, а Данило з Богданом, Галка з Футболом, ватага Гайдамаки і Вороненко з Лановим-старшим рушили на берег річки, де традиційно грали в футбол. За ними посунули вболівальники, адже гратимуть місцеві проти гостей. Ватага Гайдамаки проти решти. У Галки було інше завдання: стримувати Футбола, аби страус не почав гасати полем і всім заважати.

Та коли розбилися по командах — побачили нову проблему: з Льончиком було шестеро,