Ієн Макьюен - Спокута

якісь важливі зв’язки з родиною. Однак зв’язки ці, як вона зараз бачила, ніколи не поривалися, і як би там не було, але її батьки були постійно відсутніми, кожен по-своєму, Брайоні повністю занурилась у свої фантазії, а Леон жив у місті. Тепер настав час і на неї. Їй потрібна пригода. Вона мала запрошення від дядька з тіткою поїхати разом з ними до Нью-Йорка. Тітка Герміона була в Парижі. Вона могла переїхати в Лондон і знайти там роботу — саме цього очікував від неї батько. Вона відчувала збудження, а не неспокій, і не допустить, щоб цей вечір розчарував її. Будуть ще й інші вечори, схожі на цей, і щоб діставати від них задоволення, вона має бути деінде.

Підбадьорена цією новою впевненістю — правильно вибрана сукня, безумовно, допомогла, — вона пройшла через хол, розсунула портьєри й рушила викладеним шаховою плиткою коридором до кухні. Увійшла вона в хмару пари, в якій на різній висоті висіли безтілесні обличчя, як ескізи в альбомі художника, і всі очі були звернені на щось, що стояло на кухонному столі й чого Сесилія не бачила за широкою спиною Бетті. Розпливчастий червоний відблиск на висоті щиколоток — то було розжарене вугілля у величезній плиті, дверцята якої саме в цю мить затріснули зі страшним брязкотом і роздратованим вигуком. Густа пара піднімалася над казаном киплячої води, на який ніхто не звертав уваги. Помічниця куховарки, Долл, худенька дівчина з села із зібраним у простий вузол волоссям, стояла біля мийки, роздратовано брязкала кришками від каструль, які вона шкребла й мила, проте й вона напівобернулася подивитися, що Бетті поставила на столі. Одне з облич належало Емілі Толліс, друге — Денні Гардмену, третє — його батькові. Над усіма іншими, стоячи, мабуть, на ослонах, височіли Джексон і П’єро з урочистими виразами на лицях. Сесилія відчула на собі погляд молодшого Гардмена. Вона розлючено глянула на нього й була задоволена, коли той відвернувся. Робота в кухні в таку спеку була важкою і тривала весь день, і сліди її були повсюди: кам’яна підлога була слизькою від розлитого жиру з-під смаженого м’яса і розтоптаного лушпиння; мокрі кухонні рушники, данина героїчній і забутій вже роботі, звисали над плитою, як старі полкові прапори в церкві; в гомілку Сесилії впирався переповнений кошик з овочевими відходами, які Бетті забере додому для своєї ґлостерської старої плямистої[7], котру вона відгодовувала на грудень. Кухарка глянула через плече, хто це там прийшов, і перш ніж вона відвернулася, Сесилія встигла побачити розлюченість в очах, які через товсті щоки виглядали вузенькими, наче мармеладні дольки.

— Та здойміть його к бісу! — вереснула вона. Роздратування, без сумніву, було скероване на місіс Толліс. Долл метнулася від мийки до плити, посковзнулася, аж мало не впала, і схопила дві ганчірки, щоб відтягти баняк з вогню. Коли пара трохи розійшлася, стало видно Поллі, покоївку, яку всі вважали простацькою і яка завжди залишалася допізна, коли була якась робота. Її широко розставлені й довірливі очі теж були прикуті до кухонного столу. Сесилія обійшла Бетті ззаду, аби побачити те, що бачили всі інші — велике засмалене деко, яке недавно витягли з духовки, повне печених картоплин, які ще тихенько шкварчали. Їх було, мабуть, близько сотні, укладених блідо-золотистими рядами, а Бетті металевою лопаточкою підколупувала й перевертала їх. Нижні поверхні були липкими, жовтогарячими, подекуди лискучі краєчки були перламутрово коричневими, а навколо тріснутої скоринки, мов пелюстки, розходилися філігранні тріщинки. Пропечені вони були ідеально.

Перевернувши останній ряд, Бетті сказала:

— І ви, пані, хочете оце пустити в картопляний салат?

— Саме так. Обріжте припечені шматочки, обітріть жир, покладіть їх у велику тосканську салатницю, добре скропіть оливковою олією, а тоді… — Емілі недбало махнула рукою в бік виставлених біля дверей спіжарні фруктів, де могла бути — або й не бути — цитрина.

Бетті звернулася до стелі:

— А салату з брюссельської капусти вам не захочеться?

— Ох, Бетті.

— А салату з цвітної капусти в сухариках? Чи салату з часниковим соусом?

— Ви чините багато галасу з нічого.

— Може, салату з хлібного пудингу?

Один із близнюків пирхнув.

Не встигла ще Сесилія здогадатися, що зараз буде, як воно вже почалося. Бетті повернулася до неї, схопила за руку і заволала:

— Міс Сі, було сказано зробити печеню, і ми поралися коло цього цілий день, та ще в такій температурі, що кров закипає.

Ситуація була новою, незвичним додатком була присутність глядачів, але сама дилема була достатньо знайомою: як усе залагодити, не образивши при цьому мами. А ще Сесилія знову вирішила, що посидить із братом на терасі, тому важливо було приєднатися до переможної фракції і швидко знайти якесь рішення. Вона відвела маму набік, а Бетті, яка достатньо добре була ознайомлена з ритуалом, поквапила всіх інших до роботи. Емілі й Сесилія Толліс стояли біля відчинених дверей, що вели з кухні на невеличкий город.

— Кохана, надворі спека, і я не поміняю свого рішення щодо салату.

— Емілі, я знаю, що спека страшна, але Леон аж вмирає за печенею Бетті. Він весь час про неї торочить. Я чула, як він розхвалював її містеру Маршалу.

— О Господи, — зітхнула Емілі.

— Я згодна з тобою. Я теж не хочу печені. Але найкраще буде, щоб усі мали вибір. Пошли Поллі на город, нехай наріже трохи салату. В спіжарні є буряки. Бетті може зварити ще трохи картоплі й дати їй остигнути.

— Кохана, ти маєш рацію. Мені б не хотілося розчарувати Леончика.

І все чудово вирішилося, і печеня була врятована. Тактовна Бетті люб’язно погодилася посадити Долл оббирати картоплю, а Поллі відправила з ножем на город.

Коли вони вийшли з кухні, Емілі одягла темні окуляри й сказала:

— Я так рада, що все владналося, бо по-справжньому мене турбує лиш Брайоні. Вона напевне переживає і десь там кисне в парку. Я хочу знайти її й привести додому.

— Дуже хороша думка. Я й сама хвилююся за неї, — відповіла Сесилія. Вона не збиралася переконувати матір не віддалятися далеко від тераси.

Вітальня, яка вранці зачарувала Сесилію своїми паралелограмами, була зараз темною, горіла одна-єдина лампочка біля каміна. Розчинені навстіж засклені двері обрамлювали зеленувате небо, на тлі якого, трошки далі, виділявся силует знайомої братової голови й плечей. Ідучи кімнатою, вона чула тихенький дзенькіт кубиків льоду у склянці, а вийшовши на терасу, відчула запахи м’яти, ромашок і піретруму, розтоптаних під ногами й зараз ще п’янкіших, ніж уранці. Ніхто вже не пам’ятав імені й навіть вигляду тимчасового