Ієн Макьюен - Спокута

були відкриті й порожні. Складалося враження, що тут замкнули нудьгу, яка час від часу переривалася пустуванням і різними вигадками — стрибали з ліжка на ліжко, будували табір, майже вигадали якусь настільну гру, потім покинули. В домі Толлісів ніхто не займався близнятами, і щоб якось приховати свою вину, вона весело сказала:

— Поки кімната в такому стані, ми нічого тут не знайдемо.

Вона почала наводити лад, перестилати ліжка, скинула свої шпильки й вилізла на стілець, щоб закріпити штору, і давала близнятам маленькі й нескладні завдання. Вони слухняно виконували їх, але були якимись тихими й зніченими, коли щось робили, наче вона пропонувала їм покарання, а не спасіння, сварила, а не заспокоювала. Вони соромилися своєї кімнати. Поки вона стояла на стільці в своїй облягаючій темно-зеленій сукні, їй у голову прийшла простенька думка: як же їм тоскно і страшно бути позбавленими любові й конструювати своє життя з нічого в якомусь чужому домі.

З трудом, бо майже не могла зігнути колін, вона злізла зі стільця, сіла на краєчку ліжка й поплескала долонями по обидва боки від себе. Хлопці, однак, залишилися стояти, очікувально на неї дивлячись. Вона вдалася до злегка наспівного тону виховательки дитячого садочка, яку колись обожнювала.

— Але ж ми не будемо плакати через загублені шкарпетки, правда?

— Власне кажучи, ми б краще поїхали додому, — сказав П’єро.

Відчувши докір, вона повернулася до тону дорослої розмови.

— Зараз це неможливо. Ваша мама в Парижі з… ну, поїхала трошки відпочити, а тато зайнятий у коледжі, тому вам якийсь час треба побути тут. Мені шкода, що про вас забули. Але ж вам було так добре на басейні.

— Ми хотіли грати в спектаклі, — сказав Джексон, — а Брайоні пішла геть і ще й досі не повернулася.

— Правда? — Ну от, ще про когось треба турбуватися. Брайоні вже давно слід би було повернутися. Це, в свою чергу, нагадало їй про людей, які чекають внизу: мама, кухарка, Леон, гість, Робі. Навіть вечірнє тепло, яке пливло в кімнату через відчинені вікна в неї за спиною, накладало певну відповідальність; це був той літній вечір, про який мрієш цілий рік, і ось він нарешті настав, зі своїм п’янким ароматом, багатий на різні приємні речі, а її відволікають проханнями й дрібними неприємностями. Але ж вона просто мусить. Інакше це буде неправильно. Як чудово було б сидіти на терасі з Леоном, попиваючи джин з тоніком. І це ж зовсім не її вина, що тітка Герміона втекла з якимось поганцем, який щотижня виголошує по радіо душевні проповіді. Досить сумувати. Сесилія підвелася й плеснула в долоні.

— Що ж, дуже шкода, що спектакль не вдався, але тут ми нічого не можемо зробити. Давайте знайдемо вам якісь шкарпетки й житимемо далі.

Пошуки виявили, що шкарпетки, в яких вони приїхали, були випрані і що захоплена пристрастю тітка Герміона забула спакувати ще одну запасну пару. Сесилія пішла до Брайоні в кімнату і, порившись у шухляді, знайшла найменш дівочі — білі, до кісточок, з червоними й зеленими полуничками по верху. Вона гадала, що тепер буде бійка за сірі шкарпетки, але все вийшло навпаки, і щоб уникнути нового горя, вона вимушена була повернутися в кімнату Брайоні за ще однією парою. Цього разу вона затрималася, щоб виглянути у вікно й подумати, де ж може бути її сестра. Втопилася в озері, викрали цигани, збила якась проїжджа машина — вона думала згідно з ритуалом, головний принцип якого полягав у тому, що ніколи не буває так, як це собі уявляєш, і це дуже дієвий засіб, щоб уникнути найгіршого.

Повернувшись до хлопців, вона причесала Джексона, вмочивши гребінець у вазу з квітами; міцно тримаючи хлопчика двома пальцями за підборіддя, вона зробила на голові гарний, рівненький проділ. П’єро терпляче чекав своєї черги, а потім вони без слова побігли разом униз на зустріч із Бетті.

Сесилія, не кваплячись, рушила за ними, глянула по дорозі у фатальне дзеркало, повністю задоволена тим, що там побачила. Точніше кажучи, це вже не так турбувало її, бо після спілкування з близнюками настрій у неї змінився, стрій думок розширився, формуючи невиразне рішення, позбавлене конкретного змісту і якогось чіткого плану. Вона мусить виїхати звідси. Ця думка заспокоювала і була приємною, а зовсім не розпачливою. Вона дійшла до площадки другого поверху і зупинилася. Внизу її мати, відчуваючи провину, що сім’я так довго залишалася без її опіки, сіятиме навкруг себе неспокій і збентеження. До цього слід додати звістку, що й досі немає Брайоні, якщо це дійсно так. Її пошуки теж вимагатимуть часу й нових хвилювань. Потім подзвонять із міністерства сказати, що містер Толліс працюватиме допізна й ночуватиме в місті. Леон, який має справжній талант уникати відповідальності, не візьме на себе батькових функцій. Номінально вони перейдуть до місіс Толліс, але в кінцевому підсумку успіх цього вечора залежатиме від Сесилії. З цим усе ясно, і не варто навіть опиратися — слід розпрощатися з думками про приємний літній вечір, не буде довгої бесіди з Леоном, не буде прогулянок босоніж по траві під нічними зірками. Під рукою вона відчувала чорне лаковане соснове дерево поручнів, непорушних, надійних і підробних, імітація неоготики. В неї над головою висіла на трьох ланцюгах величезна чавунна люстра, яку, скільки вона себе пам’ятає, ніколи не запалювали. Замість неї користувалися парою настінних світильників із китицями у напівкруглих абажурчиках із фальшивого пергаменту. В їх туманно-жовтому світлі вона тихенько пройшла через площадку й глянула в бік материної кімнати. Напівпрочинені двері, смуга світла, що падала на палас коридора, підтверджували, що Емілі Толліс піднялася зі своєї канапи. Сесилія повернулася на сходи й знову нерішуче зупинилася. Їй не хотілося йти вниз. Проте вибору не було.

В усьому цьому не було нічого нового, і вона не страждала через це. Два роки тому її батько повністю занурився в підготовку якихось загадкових реферативних документів для Міністерства внутрішніх справ. Мама завжди жила в своєму царстві хвороб, Брайоні завжди потребувала материнської опіки з боку старшої сестри, а Леон завжди був вільним птахом, і вона його завжди любила за це. Вона лиш не думала, що повернення до старих ролей відбудеться так легко. Кембридж кардинально змінив її, і вона вже вважала себе вільною. Проте ніхто в сім’ї не помітив у ній ніяких змін, а вона була не в силах опиратися настійливості їх звичних сподівань. Вона нікого не винуватила, але ціле літо тинялася домом, підбадьорюючи себе неясною думкою, що відновлює