Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

Там він перебув решту днів своїх, ходячи в довгій полотняній сорочці по тінявих алеях лікарняного саду в короні на голові, зробленій з реп’яхів.

Коли Сашко Бобир під час прийому його в комсомол розповів і цю сумну історію свого діда, Микита не міг, щоб не сказати: «Ось що, хлопці, робить багатство! Тому ми, нове покоління, повинні бути вільні від влади грошей і речей».

Але старі люди нашого міста говорять про цю історію з короною дещо інакше. Нібито на фортечному мосту турки задушили вірьовкою молодого Юрка Хмельниченка, сина гетьмана Богдана, і скинули його з мосту у вируючий водоспад, прив’язавши до ніг камінь. Отож і прокляв, мовляв, Юрко перед смертю турків, а заодно і всі їх скарби.

Скільки разів під час повені ми, зарічанські хлопці, нехтуючи гетьманську замову, тинялись понад річкою, не одриваючи очей від мулистого її берега і сподіваючись, що ось-ось серед трісок, мокрого сіна та крижин раптом блисне хоч яка-небудь монетка, щоб можна було на неї купити резинки на рогатки в аптеці Модеста Тарпані!..

Не Яшкова заява лякала мене. Зовсім ні! Обміркувавши це, я вирішив твердо, що заява тут ні до чого… Хоч би навіть Тиктор написав у ній що завгодно: що я петлюрівець або що я склад ЧОПу намагався висадити в повітря, — все це було б дрібницею. Всякий наклеп рано чи пізно можна спростувати.

Я журився зараз не тому, що боявся. Смутили мене співчутливі розмови хлопців і найбільш — незрозуміле мовчання Микити Коломійця.

«Якщо на члена бюро осередку подають заяву, а ти — секретар, то прийди й скажи людині толком, чесно, відверто, в чому її обвинувачують; перевір, так це чи ні, а не грай у мовчанку, не змушуй людину мучитися даремно! — міркував я сам собі, походжаючи над обривом. — Хіба я не правий? Звичайно, правий!

Мовчання Коломійця — ось що мене дивувало, обурювало і тривожило.

Учора цілий день ми були разом з ним у гуртожитку, і він хоч би слово сказав, а в нього ж лежала вже заява Тиктора.

Відряджаючи мене в Харків, Микита сказав: «їдь, ти хлопець бойовий!»

Сказав: «Ти хлопець бойовий». Отже, довіряв мені?.. Довіряв!

Тепер Микита мовчить. І якісь туманні фрази кидав: «Зразок людської підлоти…»

Вечоріло. Холодом повіяло з ріки, наче на мороз. Знов підійшов я до низенької лавки зі знайомими літерами «В» і «Г». Сів на неї. Лавка стояла на белебні, мене продувало з усіх боків.

Я трохи змерз. Зіщулився від холодного вітру, який тікав скелястими урочищами від весни, що наступала з півдня, і пригадався мені найхолодніший у житті вечір, який я пережив два з лишком роки тому.

… Строєм по четверо, разом з комсомольцями електростанції йшли ми через Новий міст у Центральний робітничий клуб на вечір, присвячений пам’яті жертв Дев’ятого січня.

Ішли мовчки, без пісень, і тому було добре чути, як дзвінко рипить під ногами тугий сніг, що міцно схопив проморожені дошки Нового мосту, який повиснув на пухнатих еід інею кам’яних биках над глибокою прірвою. На все життя збережеться у пам’яті оце дружне порипування снігу під ногами хлопців і тепло вузького вестибюля, де ми квапливо почали наввипередки роздягатися, щоб зайняти найближчі місця.

Слухаємо доповідь про те, як за наказом Миколи Кривавого жандарми вбивали робітників Пітера біля Зимового палацу. Раптом вискакує на сцену старий більшовик Кушелєв. У нього розгублений вигляд.

«Що трапилося? Пожежа? Війна?»

Кушелєв спиняє доповідача і кидає у насторожений зал:

— Товариші!.. Нещастя… Помер Ленін!

Ми бачимо, як напіввідвернувшися, він витирає рукавом кожанки сльози. Якби не було цих сліз на очах старого виробничника, ніхто б не повірив цій жахливій вістці, одігнав би її від себе. Але й так схопився якийсь інвалід із значком за взяття «Арсеналу» на толстовці захисного кольору і, піднявши костур, закричав Кушелєву.

— Неправда! Ти брешеш, негіднику!

І тут-таки, спостигнутий падучою хворобою, упав потилицею у прохід, на тверду кахляну підлогу залу.

Під безладні вигуки інваліда, якому подавали допомогу лікар Юлій Манасевич’і інші люди, ми вибігли на вулицю.

У морозному чистому повітрі тоскно гули паровозні гудки на станції, на заводі «Мотор» і десь далеко-далеко, мабуть за горою Кармалюка, на Маковському цукровому заводі.

Збилися ми докупи, молоді хлопці й дівчата з кімовськими значками на кожанках, на рипучому снігу, допитливо зазирали під тужливу пісню гудків у очі один одному і, мабуть, вперше за оцю сувору зиму зовсім не відчували гострого морозу.

— Що ж робити, га, Василю? — торкнула мене за лікоть Галя Кушнір, — Як будемо жити ми тепер, без Ілліча? — Вона навіть не застебнула свого кожушка. Пухнасті крайки її барвистої, циганської хустки звисали на груди.

— Що робити? — глухо повторив Галине запитання Коломієць, що стояв поруч. — Жити так, як учив Ілліч. І триматися разом. Один за одного. Гуртом триматися. Чуєте? Навколо партії. І тоді нам ніякий чорт не страшний.

… Тієї ночі я не міг заснути до самого ранку. І всі хлопці у гуртожитку не спагіи. Хто мав зброю, той чистив її і протирав у сінях.

Здавалося, ось-ось пролунає сигнал чопівської тривоги і штаб покличе всіх на Кишинівську. Ми гадали, що саме у цю вирішальну ніч світова буржуазія, скориставшися смертю нашого дорогого вождя, нападе на Радянську країну. Ми гадали, що вже перші її банди проривають кордон на Збручі, і були напоготові виступити на допомогу прикордонникам.

А коли морозяним ранком забіліли на дощаних парканах Старого міста і Руських фільварків обведені чорними обводами повідомлення про смерть Ілліча і почався сумний жалібний тиждень, кожного разу, тільки-но почуєш «Нема Леніна», знову щемить серце, і ми розуміли, що ще довго буде гоїтися у свідомості кожного з нас рана, яку заподіяла така неждана і страшна звістка…

Не знаю, чого я поліз до кишені і вийняв звідти свій револьвер «зауер». Що там казати — дуже любив я цю свою «машинку». Навіть ідучи на роботу у фабзавуч, я брав револьвер з собою, і Микита Коломієць посміювався з мене;

— Навіщо тобі в цеху револьвер, Василю?

— А куди ж я його діну?

— Лишай у гуртожитку.

— Тобі добре — у тебе тумбочка. замикається, а моя нарозпашку.

— Попроси слюсарів, нехай зроблять замочок.

— А що він допоможе, замочок той? Замочок можна легко зламати.

— Ох, Василю, Василю, непоправна ти людина! Звик до зброї. Тобі б увесь час в епоху воєнного комунізму жити! Важко Василю Мироновичу Манджурі переходити на мирне становище.

Я знав, що Микита жартує, але мене трохи вражали його жарти. Добре мирне