Астрід Ліндгрен - Знаменитий детектив Блюмквіст

Калле обережно перехилився через край даху, добре витягнувся і досягнув папірця з дверей. Тоді тихенько відплазував назад. Єва-Лотта стежила за ним до самого кінця.

— Чудово впорався! — похвалив Андерс, як Калле подав йому папірця. — Ану подивимось!

Важливе послання підписав Сікстен — «шляхетний ватажок Червоних Троянд». Щоправда, для шляхетного ватажка вислови в ньому аж надто соковиті. Від такого лицаря годилося начебто сподіватися більшої делікатності.

«Ви — підлі паршивці, так, саме ви, Білі Троянди, що затруїли своїм смородом це місто. Ставимо вас до відома, що ми, шляхетні лицарі Червоної Троянди, вирушили на поле бою в Прерії. Якнайшвидше приходьте туди, щоб ми змогли виполоти гидотний бур'ян, що зве себе Білими Трояндами, й викинути його на Югансонову купу гною, де він має лежати.

Приходьте ж, паршивці!!!»

Читаючи ці ласкаві слова, ніхто б не здогадався, що Червоні та Білі Троянди насправді були найкращі приятелі. Якщо не рахувати Калле і Єви-Лотти, то Андерс не знав ліпшого товариша за Сікстена, хіба ще, може, Бенка та Йонте, теж прегарні Червоні Троянди. А вже якщо Сікстен, Бенка і Йонте справді когось шанували в своєму місті, то, звісно, «підлих паршивців» Андерса, Калле і Єву-Лотту.

— Отже, гайда в Прерії, — мовив Андерс, скінчивши читати. — Вперед, у бій за перемогу!

3

Як добре, що на світі були Прерії. Добре для багатьох поколінь дітей, що з давніх-давен там гралися. У старих суворих батьків теплішало на серці, як вони згадували свої індіянські розваги змалку в Преріях. Пізнішим поколінням дітей це було вельми на руку. Якщо Калле після надто запеклого бою повертався ввечері додому з роздертою сорочкою, то бакалійник Блюмквіст не дуже його лаяв, бо згадував роздерту сорочку в Преріях весняного вечора тридцять років тому. І хоч як пані Лісандер хотіла б, аби її донька більше гралася зі своїми перевесницями замість гасати по Преріях, то все ж наполягати не було сенсу, бо пекар хитро позирав на неї й казав:

— Слухай, Міє, як ти була мала, то хто з тутешніх дівчат найбільше товкся в Преріях?

Преріями звали великий вигін на околиці міста. На ньому росла невисока трава, саме така, що по ній приємно ходити босоніж. Весною трава сяяла соковитою зеленню. Прерії були трохи горбисті й здавалися зеленим морем, рясно втиканим жовтими квіточками підбілу. Та літнє сонце вже далося взнаки, тепер Прерії були вигорілі та бурі.

Калле, Андерс і Єва-Лотта прибігли сюди на ласкаве Сікстенове запрошення. Жмурячись на сонці, вони оглядали поле бою, намагаючися знайти ворога. Та Червоних Троянд ніде не було. На розлогих Преріях подекуди росла ліщина та ялівець, і там легко могли сховатися лицарі Червоної Троянди.

Білі Троянди з грізним бойовим покликом кинулися в зарості. Вони перешукали кожен кущ, обстежили кожен видолинок, проте ворога не знайшли. Так вони добулися аж на край Прерій, туди, де стояла Садиба, та все дарма.

— Що за безглузді жарти? — обурився Андерс. — їх же ніде немає!

І раптом тишу Прерій сколихнув глузливий регіт із трьох горлянок.

— Стривайте… — сказала Єва-Лотта і неспокійно озирнулася. — Вони, здається, в Садибі.

— Ай справді, вони в Садибі! — захоплено вигукнув Калле.

На краю Прерій, серед тремтливих осик, стояв старовинний дім, шляхетна будівля XVIII сторіччя, що колись знала кращі часи. То й була Садиба. З одного вікна, що виходило на подвір'я, визирало троє осяяних переможною усмішкою хлоп'ячих облич.

— Лихо тому, хто наблизиться до нового штабу Червоних Троянд! — крикнув Сіксген.

— А як же ви… — почав був Андерс.

— Ох, які ви цікаві! — перебив його Сікстен. — Просто двері були відчинені, та й годі!

У Садибі вже багато років ніхто не жив, і будинок руйнувався. Міська управа давно ухвалила реставрувати його, перенести до парку і влаштувати в ньому краєзнавчий музей. Та не було грошей, добровільних внесків надходило небагато, і справа майже не посувалась. А тим часом будинок дедалі дужче занепадав.

Досі замки захищали його від міських дітей. Але тепер трухляві двері вже не могли стримати навали загарбників, і міській управі негайно треба було втрутитися, поки вціліла хоч сяка-така подоба краєзнавчого музею. Бо чути було, що Червоні Троянди без ніякої пошани гасали серед панелей XVIII сторіччя. Старі мостини підлоги жалібно стогнали від диких стрибків ватаги, що нетямилася з захвату своїм новим штабом.

— Ми заберемо в полон тих паршивців і замкнемо тут, нехай здихають з голоду! — захоплено вигукнув Сікстен.

Його майбутні жертви, сподіваючись запеклого бою, вже бігли назустріч своїй долі. Червоні Троянди не спиняли їх: Сікстен поклав собі будь-що втримати верхній поверх, найзручніший до оборони. Туди вели пишні сходи, і на них тепер стояли Червоні Троянди, даючи зрозуміти войовничими жестами, що найбільшим їхнім щастям буде заповзятий бій з ворогом.

Білі Троянди сміливо кинулися в атаку. Зустрівшись, вояки зняли такий вереск та грюкіт, що якби його чули члени краєзнавчого товариства, то рвали б на собі чуба. Їхній майбутній музей здригався до самих підвалин, а різьблене поруччя жалібно рипіло. Дикий крик здіймався до старовинної стелі, оздобленої чудовим ліпленням, а ватажок Білої Троянди скотився сходами з таким гуркотом, що старезні привиди, коли вони й досі там були, певно, зі страху ще дужче побіліли й злякано поховалися десь по закутках.

Воєнне щастя зрадливе. Допіру Білі Троянди погнали супротивника майже до самого кінця сходів, а ось тепер під шаленим натиском їм самим довелось панічно відступати на нижній поверх. Добрих півгодини супротивники змагалися, одні одних переважаючи, аж нарешті така одноманітність їм набридла. Білі Троянди відступили на хвилю, готуючись до останньої навальної атаки. Тоді Сікстен щось стиха наказав своєму війську, Червоні Троянди без попередження залишили свої позиції на сходах і відбігли на верхній поверх. Там легко можна було сховатися в численних покоях та комірчинах, Сікстен та його прибічники знали про це, бо зранку докладно обстежили весь будинок. Коли Андерс, Калле та Єва-Лотта бурею вилетіли сходами, від Червоних Троянд і сліду не лишилося. Вони шаснули в якусь комірчину і тепер крізь зручну шпарку в дверях дивились, як вороги просто-таки поряд із ними поспіхом радилися, що робити.

— Розпорошіться, — наказав ватажок Білих Троянд. — Знайдіть ворога, хоч би де він причаївся, тремтячи за своє життя! А як знайдете, то довго з ним не панькайтесь!

Почувши такого наказа, Червоні Троянди вельми втішились. Та Білі про це не знали…

«Розпорошіться», — наказав їхній ватажок. Щось безглуздіше годі було й вигадати. Це й вирішило його долю. А поки що він