Володимир Опанасович Обручев - В нетрях Центральної Азії

в Семипалатинську з сировиною і за крамом, а також в особливій справі. Прикажчик московських купців Первухін був дуже невдоволений з моєї конкуренції, бо я пропонував кращий крам, який сам вибирав, і продавав його дешевше, ніж він. Він змушений був торгувати тим крамом, який йому присилали з Москви, і продавати за цінами, які йому визначали, та ще з надбавкою на свою користь. Тому він сповістив своїх московських хазяїнів, що в Чугучаці якийсь Кукушкін, не маючи звання і прав купця, торгує а монголами, збиває московські ціни і шкодить російській торгівлі.

Московські купці на підставі його листа просили консула звернути увагу на цю «недозволену конкуренцію» і заборонити Кукушкіну самостійно торгувати в Монголії.

Консул запросив мене, показав цю заяву і порадив дістати в Семипалатинську тимчасове посвідчення і права купця хоч би другої гільдії. Тоді він зможе відповісти в Москву, що Кукушкін — купець, а не самозванець і має право торгувати з монголами. Він же видав мені відзив про користь моєї торгівлі і мою доброзвичайність, що мало допомогти мені дістати права тимчасового купця.

В Семипалатинську я все зробив і повернувся з правами купця, а Лобсина, який для захисту від зазіхань монгольського князя на його майно вже прийняв російське підданство, я заявив своїм компаньйоном.

Навесні цього року Лобсин якось приїхав до мене та й каже:

— Минулого літа ми з німцями їздили в Турфан, працювали як землекопи в руїнах, а чи багато дістали? Адже все, що ми викопали з землі, німці забрали.

— Це тому, що вони знали про ці руїни, знали, що коло Турфана е стародавні міста, в яких різні скарби збереглися. Це було їх відкриття, а нас вони найняли для цієї роботи, — відповів я.

— А чи знаєш ти, Хомо, що руїни дуже старого міста зовсім недалеко від Чугучака стоять. Там, мабуть, теж різні скарби залишились.

— Невже? Звідки ти довідався?

— Я взимку всяких калмиків і киргизів при нагоді розпитував, чи нема в наших горах яких-небудь руїн. І мені не одна людина, а кілька і кожен окремо розказували, що вони такі руїни знають.

— Де ж вони, далеко чи близько?

— Трохи далі старих рудників Чий-Чу, де ми три роки тому золото викопали. Уркашар-хребет пам'ятаєш?

— Аякже, добре пам'ятаю.

— З Уркашару велика річка Дям у південну сторону тече і в озері Айрик-Нур кінчається: Так от, не доїжджаючи до цього озера на схід від річки, руїни великого міста стоять. В пониззях річки є великі гаї і гарні пасовища. З калмицьких зимівель руїни видно — різні башти, стіни, вулиці, значно більші, ніж в Турфані.

— І ніхто в цьому місті не живе?

— Ні, в самому місті ні води, ні трави, ніякої зелені нема. Місце зовсім голе, пісок сипучий, солончак. Вовки і дзерени водяться, а калмикам там робити нічого.

— Чи давно це місто зруйноване?

— З незапам'ятних часів, кажуть. Ніхто не знає, коли там люди жили і які люди. А місто велике, версти три впоперек, може п'ять верст вздовж річки Дям і руїни до чорних гір Хараарат доходять. Ці гори — теж пусте місце: ні води, ні трави немає і ніхто в них не живе. А за чорними горами справжня пустиня Гобі, Сирхин-Гобі називається. Вона майже до Семистаю простяглася, до того хребта, який ми з долини Кобу бачили, коли на Алтин-Гол на заборонений рудник їздили.

— Це ти все розпитав, а сам поблизу не бував?

— В Сирхин-Гобі бував і Хараарат віддалік бачив. Тільки міста не міг бачити, його Хараарат заслонив.

— Що ж, я бачу ти підбиваєш мене їхати туди, скарби розкопувати?

— А чому б і ні? Ми кожного року в цей час куди-небудь їздимо, нові місця дивимося, чому не поїхати в це місто. Не так далеко, звідси їзди тільки п'ять-шість днів. Долину Мукуртай між Джаїром і Уркашаром пам'ятаєш? Нею ми проїдемо до річки Дям, а потім вниз по цій річці. Приїдемо, спробуємо покопати в руїнах. Якщо знайдемо що-небудь гарне — залишимось, а не знайдемо — скоро повернемось назад.

— Гаразд! Якщо ми що-небудь знайдемо — можна буде кожного року їздити і потроху добувати. Тільки ось що! Ти кажеш, що на річці Дям недалеко від руїн живуть калмики. Вони побачать, що ми копаємо руїни, арештують нас і потягнуть на розправу до свого князя. Пам'ятаєш, як нас таранчі повели з турфанських руїн?

— На Дямі стоять тільки калмицькі зимівлі, і наприкінці весни калмики відкочовують в гори, бо на річці влітку спека, та й траву треба берегти на зиму, не спасати її худобою влітку.

— Добре! Поїдемо, коли потеплішає, заготуємо сухарів і баурсаків на цілий місяць.

— Повеземо краще борошно й сало, баурсаки самі будемо смажити, завжди будуть свіжі. Намет візьмемо з собою і твого хлопчину годованця.

— А його навіщо?

— Намет поставимо в гаю на окраїні руїн, в тіні. Коням паша потрібна, в місті ні трави, ні води нема. Хлопчина буде стерегти коней і намет, поки ми працюватимемо в місті.

— Ти, бачу, все вже обмізкував!

— Само собою, справа не мудра.

— Хлопчині нудно буде одному сидіти цілими днями і навіть моторошно.

— Собачку, певна річ, візьмемо. А якщо хочеш, і я свого хлопчину візьму. Він трохи молодший від твого. Нехай обидва привчаються до роботи. Ти свого вже вивчив російської грамоти, він повчить мого. Обидва готуватимуть нам чай і вечерю.

— Виходить, поїдемо вчотирьох ї на чотирьох потрібно харчів заготувати. Мабуть, двоє в'ючних коней не піднімуть всього.

— Двох коней мало. Адже хлопчаки на в'юках сидітимуть. Візьмемо трьох в'ючних коней, у мене їх досить, золото ми не дарма добували.

Отож, ми домовились остаточно, що в кінці травня Лобсин з сином, п'ятьома кіньми, запасом олії, в'яленого м'яса і сухих пенок приїде в Чугучак. Я на той час заготую сухарі, борошно, чай, цукор, сіль, посуд.

Коли я розказав консулові, що ми знову зібрались мандрувати, він спитав:

— Нову авантюру задумали? Яку саме і чи далеко поїдете, невсидлива людина?

— Якщо такі розкопки, які ми з німцями вели в руїнах коло Турфана, можна назвати авантюрою, Сергію Васильовичу, ви вгадали.

— Невже ви в Турфан зібрались? Німець, мабуть, там все геть-чисто підібрав!

— Ні. Лобсин дізнався, що руїни стародавнього міста е далеко ближче, в наших горах, на ріці Дям. Ось ми й хочемо подивитись, чи нема там чогось цікавого.

— Що ж, це добре. Тільки умова — все, що знайдете, покажете мені. Такі старожитності не можна розбазарювати по дрібничках. Наша Академія наук і музей Ермітажу все охоче куплять.