Жоржі Амаду - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

Потім Торнові сказали, що дзвонила дружина, але він розважив, що краще буде зателефонувати їй трохи згодом. Кетрін напевне знов заведе розмову про аборт, а він ще не готовий дати їй однозначну відповідь. «Він не дасть цій дитині народитися, — пригадались йому священикові слова. — Він уб’є її ще в материній утробі».

Торн квапливо розшукав телефон Чарлза Грайєра, подзвонив і сказав, що хоче негайно з ним зустрітися.

Несподіваний дзвінок посла не здивував Грайєра. Лікар і сам бачив, що стан Кетрін чимдалі погіршується. Між тривогою і розпачем тепер майже не було межі, і молода жінка кілька разів цю грань уже переступала. Її страх невпинно наростав, і лікар побоювався, щоб вона не зважилась на самогубство.

— Ніколи не можна вгадати, куди заведе цей страх, — сказав він Торнові у своєму кабінеті. — Та мушу вас застерегти, що все йде до надзвичайно серйозного душевного струсу.

Торн, напружено випроставшись, сидів на твердому стільці, а молодий психіатр походжав по кабінету й зосереджено пахкав люлькою, не даючи їй згаснути.

— Я спостерігав таке й раніше, — провадив він. — Це схоже на рух вантажного поїзда, коли локомотив бере розгін.

— Їй погіршало? — спитав Торн, і голос його ледь тремтів.

— Я б сказав так: недуга прогресує.

— Ви можете цьому зарадити?

— Я бачуся з нею двічі на тиждень і вважаю, що їй потрібні частіші сеанси.

— Ви хочете сказати, що вона душевнохвора?

— Сформулюймо це інакше: вона живе в світі своїх фантазій. А ці фантазії досить страхітливі. І вона реагує на ті страхіття.

— Що це за фантазії? — спитав Торн.

Грайєр помовчав, міркуючи, чи варто розповідати все як є. Тоді стомлено сів на стілець і поглянув просто у вічі Торнові.

— Передусім, вона забрала в голову, що ваш хлопчик — насправді не її дитина.

Ці слова впали на Торна, наче грім з ясного неба. Він приголомшено завмер і не міг здобутися на відповідь.

— Правду кажучи, я вбачаю в цьому не так страх, як бажання. Ваша дружина підсвідомо хоче бути бездітною. Я трактую це саме так. Принаймні на емоційному рівні.

Торн і далі вражено мовчав.

— Певна річ, я й думки не припускаю, що дитина для неї нічого не важить, — провадив Грайєр. — Якраз навпаки — хлопчик чи не найдорожче, що вона має в житті. Але чомусь вона вважає, що він становить для неї якусь загрозу. Я не можу сказати, звідки походить цей страх — від материнського інстинкту, емоційної неврівноваженості чи просто від думки, що вона погана мати й не може дати собі раду з дитиною.

— Але ж вона сама хотіла дитину, — нарешті видушив із себе Торн.

— Задля вас.

— Ні…

— Підсвідомо. Вона прагнула довести, що гідна вас. А чим довести це краще, ніж народивши вам дитину?

Торн дивився просто перед себе, і в очах його застиг розпач.

— Аж ось виявляється, що в реальному житті вона безпорадна, — розвивав свою думку лікар. — І вона намагається винайти причину, щоб не вважати себе поганою матір’ю. Вигадує, ніби хлопчик — не її, ніби він — лихо…

— Що ви маєте на увазі?

— Що вона просто не може полюбити його, — пояснив Грайєр. — Тим-то й вишукує причину, чому він не гідний її любові.

— Кетрін вважає, що наша дитина — лихо? — Торн був приголомшений, на обличчі в нього відбивався страх.

— Зараз їй конче потрібне таке відчуття, — сказав Грайєр. — Та річ і в тім, що друга дитина стала б для неї згубною.

— І все ж таки в якому розумінні дитина — лихо?

— Це тільки її фантазія. Так само як і те, що хлопчик — не її. Торнові перехопило віддих, до горла підступив клубок.

— Не треба впадати в розпач, — заспокоїв його Грайєр.

— Докторе…

— Слухаю вас.

Але Торн не міг говорити далі. Обидва сиділи мовчки, дивлячись один на одного через стіл.

— Ви хотіли щось сказати? — нарешті спитав лікар. Обличчя його було занепокоєне: чоловік, що сидів перед ним, вочевидь боявся говорити. — Містере Торн, як ви себе почуваєте?

— Мені страшно… — прошепотів Торн.

— Ну певне, вас це страшить.

— Я хочу сказати… я боюся…

— Авжеж, цілком природно.

— Щось діється… щось жахливе…

— Атож. Але ви обоє це здолаєте.

— Ви не розумієте…

— Розумію.

— Ні.

— Повірте мені, я все розумію.

Торн, уже мало не плачучи, обхопив голову руками.

— Вам також дається взнаки нервове перенапруження. І, як видно, багато дужче, ніж ви самі гадаєте.

— Я не знаю, що мені робити, — розпачливо промовив Торн.

— Передусім ви повинні дати згоду на аборт.

Торн звів очі на лікаря й похмуро сказав:

— Ні.

— Якщо це суперечить вашим релігійним засадам…

— Ні.

— Але ж ви не можете не розуміти, що це необхідно…

— Згоди я не дам, — рішуче відказав Торн.

— Ви повинні.

— Ні!

Грайєр відкинувся на спинку стільця і вражено подивився на посла.

— Я хотів би знати причину.

Торн сидів незворушно й дивився на лікаря.

— Мені передрекли, — відповів він нарешті, — що ця вагітність має урватися. А я хочу довести, що цього не станеться.

Лікар аж очі розширив з подиву.

— Я знаю, це звучить безглуздо, — промовив Торн. — І, може, я й справді втратив глузд.

— Чому ви так кажете?

Торн похмуро глянув на лікаря й заговорив, із зусиллям видушуючи з себе кожне слово.

— Тому що вагітність має тривати, а то я й сам повірю…

— Повірите?..

— Як і моя дружина. Що наш хлопчик — це…

Слова застрягли йому в горлі, і він неспокійно підвівся. Нараз його охопило таке передчуття, ніби ось-ось має статися щось лихе.

— Містере Торн…

— Я прошу пробачення…

— Сядьте, будь ласка.

Рвучко крутнувши головою, Торн вийшов з кабінету й квапливо подався сходами вниз. Вискочивши на вулицю, він побіг до своєї машини. Панічний страх у душі щомить наростав, і Торн щодуху мчав вперед, на бігу намацуючи в кишені ключі. Щось сталося. Треба якнайшвидше їхати додому. Ввімкнувши мотор, він так круто повернув машину, що аж шини завищали, і на граничній швидкості погнав у напрямі шосе. Денний рух на лондонських вулицях був, як звичайно, жвавий, і Торн раз у раз сигналив іншим машинам, обганяв їх, проскакував на червоне світло, і тривога точила його дедалі дужче…

…Тим часом удома, в Пірфорді, Кетрін також відчувала якийсь гнітючий неспокій і, щоб подолати невиразний страх, вирішила взятися до хатніх справ. Вона стояла на горішній площадці сходів з глечиком у руці й міркувала, як полити квіти у вазонах, підвішених над поруччям. їй не хотілося нахлюпати води на кахляну підлогу вестибюля, двома поверхами нижче. Позад