Олександр Мелентійович Волков - Вогняний бог Марранів

по тому, як Еллі втретє відвідала Чарівну країну.

І ось цього Ойххо рудокопи викликали з Печери і пустили в бій. На його спині, в альтанці, сидів Ментахо і керував діями літаючої потвори. В новому своєму житті Ментахо був ткачем. Але, що не кажи, вія народився в королівській сім'ї, дістав добре військове виховання, і військові навички пригадалися йому в цей небезпечний для рудокопів час.

Могутній тварині нічого не варто було знищити Марранів десятками, але такого наказу йому не давали. Мудрий Ружеро розумів, що винуватцем усіх нещасть у Чарівній країні був честолюбивий Урфін, а Стрибуни — лише бідні, обдурені ним жертви. І тому правитель рудокопів звелів Ментахо і драконові просто навести паніку в таборі ворога і змусити його відступити.

Ментахо виконав своє завдання блискуче. Він розумів, що передусім треба позбавити нападників керівництва. Досвідченим оком він виділив у натовпі ворогів полковника Харта котрий намагався навести лад серед своїх вояків. За наказом Ментахо дракон обережно підхопив Харта міцними лапами і посадив його на верхівці високої пальми. Потім він проробив те саме з капітанами.

Стовбури пальм були зовсім голі, і нещасні командири не могли самі спуститися з дерев. Коли їхнє розладнане військо розбіглося, Харта і його помічників довелося знімати рудокопам.

Ойххо із свистом носився над дорогою, якою тікали перелякані Маррани Знижуючись, він вдавав, ніби хоче вдарити того чи іншого солдата, і бідак з криком падав на землю.

А тут іще з лютим хрипким ревом вибігли звідкілясь Шестилапі, на спинах яких сиділи погоничі і спрямовували їхній сліпий біг. Це був третій і останній «сюрприз» правителя Ружеро.

Ворожий загін зазнав нищівної поразки. Сотні Марранів, кинувши зброю, розбіглися лісами й полями.

Довго після того несміливі й напівголі постаті вешталися дорогами Блакитної країни, наближались до ферм і тремтячим від сорому голосом прохали нагодувати їх, дати на ніч притулок.

Після битви Ружеро надіслав до Према Кокуса гінця з повідомленням про перемогу. Жувани, які вже встигли залишити свої оселі й сховатись у густих хащах, радо повертались додому.

Розбиті Маррани поодинці вибирались на дорогу ВЖЦ і тихо плентались на схід, до Смарагдового острова. Вони аж ніяк не квапились: переможеним воякам лячно було постати перед грізними очима Великого Урфіна, їхнього володаря.

НОВІ ТУРБОТИ УРФІНА ДЖЮСА

оли Урфін Джюс уперше захопив владу в Смарагдовому місті, поміж його жителів знайшлися зрадники, які перекинулися на його бік і служили йому. Першим серед них був Руф Білан, якому король дав сан головного державного розпорядника. Після поразки Урфіна Руф Білан утік до Підземної країни, де й був за нові злочини приспаний чарівною водою на десять років.

Та лишалися ще в місті Кабр Гвін, колишній намісник Блакитної країни, Енкін Флед, який правив Мигунами від імені Урфіна, та інші зрадники, їм пробачили, зберегли їм життя і майно, і м'який серцем Страшило навіть тримав їх при дворі. Це було великою помилкою правителя.

Щойно Урфін знову повернувся до Смарагдового міста, як усі його колишні міністри й радники з'явилися до нього і висловили глибоку радість з приводу його повернення. Урфін усіх їх прийняв на службу і дав їм високі посади. Головним державним розпорядником став заможний купець Кабр Гвін. Енкін Флед був призначений начальником поліції.

Оглядаючи захоплене майно Страшила, Урфін звернув увагу на рожеву скриньку чудової роботи з передньою стінкою з матового скла. Король спробував відчинити його, проте марно. Поки він крутився біля телевізора, до нього з доповіддю увійшов Кабр Гвін.

— Ця скриня не відчиняється, ваша величносте, — поштиво доповів Гвін. — Що там усередині — невідомо, але вона — магічна.

— Магічна?!

Урфінові очі радісно заблищали. Невже йому до рук потрапило нове, ще невідоме диво, яке можна буде використати у своїх інтересах?

— Так, ваша величносте, — підтвердив Гвін. — Я не раз спостерігав, як наш колишній правитель промовляв якісь слова і на склі з'являлися різноманітні рухливі зображення. То з'являвся Залізний Дроворуб, то Сміливий Лев, а інколи й ви…

«Чарівне дзеркало! — здогадався Урфін. — Ось чому Страшилові було відомо, де минули перші роки мого вигнання. Він бачив мене у цьому дзеркалі! Я неодмінно мушу дізнатися про його таємницю!»

— Які слова говорив Страшило? — запитав Джюс.

— Ніхто ніколи не чув їх. Правитель промовляв їх пошепки.

— Накажіть привести до мене Страшила!

За годину колишній правитель острова з'явився перед Урфіном. Страшило мав жалюгідний вигляд: риси його обличчя почали розпливатися від вологи, ноги погано тримали важкий тулуб. Але дух його був бадьорий.

— Чого вам треба від мене? — запитав він хрипким голосом.

— Я хочу, щоб ви розкрили мені секрет рожевої скриньки. Скажіть магічні слова, які примушують його працювати, і ви дістанете свободу. Крім того, я відпущу вашого друга Дроворуба. Я знаю, йому не солодко в ув'язненні.

«Я дам їм свободу, але під суворим наглядом», — подумав Урфін.

— А якщо я відмовлюсь?

— Тоді я спалю вас і прах розвію за вітром.

— Гаразд, паліть! Можливо, вітер, який розвіє мій прах, підкаже вам магічні слова!

Ніякі умовляння й погрози не змогли примусити Страшила розкрити таємницю. Його відвели назад до підвалу до Дроворуба. І там Страшило назвав другові магічні слова. Він боявся, що чарівна скринька стане непотрібною іграшкою, якщо Урфін, розлютившись, знищить його, Страшила.

Урфінові ж украй необхідно дізнатися про секрет скриньки. Після того як Маррани залишили свою долину, ореол вогняного бога помітно збляк у їхніх очах. Так, Великий Урфін як і раніше міг видобувати вогонь невловимим порухом руки. Проте Маррани впевнилися, що мешканці Фіолетової країни й Смарагдового острова володіли цими чарами майже так само. Досить було їм черкнути дерев'яною паличкою об чорний бік невеличкої коробки і на кінці палички спалахувало полум'я. Мигуни називали ці таємничі палички сірниками. Отже, всі піддані Дроворуба і Страшила — також вогняні боги? Та що там казати, навіть деякі сміливці з Марранів навчилися добувати вогонь таким чудесним способом. Виходить, і вони — боги?

Якщо Маррани ще не впевнилися, що їх обдурили, то в усякому разі вони вже впритул підійшли до цієї думки. Так доповідав щовечора Урфінові його головний шпигун, блазень Еот Линг. І якщо це сміливе плем’я збунтується, як утримаєш його в покорі?

Усе б змінилось, якби Урфін заволодів таємницею чарівної скриньки. Він міг би кожному із своїх підлеглих розповісти, що той робив у будь-яку годину дня і в будь-якому місці, хоч би де перебував. Ось це всевідання було б воістину божественним.

Джюс дійшов