Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

оточити її ще вдосвіта, перерізав телефонні дроти, заклав динаміт під одну стіну й гукнув до guardia civil, щоб здавалися. Вони не хотіли. І на світанку він підірвав цю стіну. Почався бій. Двох civiles убили, чотирьох поранили, а четверо здалися.

Вже розвидніло, а ми всі лежали хто на даху, хто просто на землі, хто за рогом муру чи будинку, і хмара куряви після вибуху ще не розвіялася, бо вітру зовсім не було. Ми лежали й стріляли у той вилом у стіні казарми, заряджали гвинтівки й били просто в дим, а там, усередині, теж ляскали постріли. Нарешті з диму крикнули, щоб ми не стріляли, і четверо civiles вийшли звідти з піднятими руками. Частина даху завалилася разом із стіною, й вони вийшли здаватися. «Ще хто-небудь залишився там?» — крикнув їм Пабло. «Тільки поранені». — «Пильнуйте їх», — сказав Пабло чотирьом нашим, які вибігли зі своєї засідки. «Ставайте сюди. До стіни», — наказав він civiles. Четверо civiles стали до стіни, брудні, запорошені, закурені, і ті четверо наших, що мали їх пильнувати, наставили на них гвинтівки, а Пабло з іншими пішов добивати поранених.

Коли вони скінчили і з казарми вже не долинали ні стогін, ні зойки, ні постріли, Пабло вийшов надвір; рушниця була в нього за спиною, а в руці він тримав маузер.

— Дивись, Пілар, — сказав він. — Це було в офіцера, який сам застрелився. Мені ще ніколи не доводилося стріляти з пістолета. Ти, — звернувся він до одного з civiles, — покажи, як із нього стріляють. Ні. Показувати не треба. Поясни.

Поки в казармі тривала стрілянина, четверо civiles мовчки стояли під стіною і пітніли. Всі високі, а обличчя як у всіх guardia civil, тобто схожі на моє, тільки зарослі щетиною, якої вони не встигли зголити того останнього ранку. Вони стояли під стіною й мовчали.

— Ти, — звернувся Пабло до того, що стояв найближче до нього. — Поясни, як із нього стріляють.

— Опусти отого гачка, — відповів той дуже тихо. — Тоді відтягни рамку назад, вона сама стане на місце.

— А що таке рамка? — спитав Пабло й подивився на чотирьох civiles. — Де тут рамка?

— Ота штука, що зверху.

Пабло відтяг її назад, але затвор застряг.

— А тепер що? — сказав він. — Не йде. Ти мені набрехав.

— Відтягни назад ще більше й відпусти, вона сама стане на місце, — сказав той civil, і я зроду не чула такого голосу. Він був сірий — сіріший, ніж світанок без сонця.

Пабло відтяг рамку назад і відпустив, як той його навчив, і рамка стала на місце, й курок був тепер зведений. Цей маузер — потворна штука, руків'я кругле, маленьке, а ствол великий і наче сплюснутий, і в руці він якийсь незручний. Civiles весь час дивилися на Пабло й мовчали. Потім один спитав:

— Що ти з нами зробиш?

— Розстріляю, — відповів Пабло.

— Коли? — спитав civil тим самим сірим голосом.

— Зараз, — сказав Пабло.

— Де? — спитав той.

— Тут, — сказав Пабло. — Зараз. Ось тут і зараз. Ти хочеш сказати щось?

— Nada, — відповів civil. — Нічого. Але це мерзота.

— Сам ти мерзота, — сказав Пабло. — Скількох селян ти замордував? Ти б і власну матір розстріляв!

— Я ніколи нікого не вбивав, — сказав civil. — А моєї матері не чіпай.

— Покажіть нам, як треба вмирати. А то досі ви тільки вбивали.

— Не треба нас ображати, — озвався другий civil. — А вмерти ми зуміємо.

— Ставайте на коліна обличчям до стіни, — сказав Пабло. Civiles перезирнулися між собою. — Кажу — на коліна! — крикнув Пабло. — Хутко — на коліна!

— Що робити, Пако? — спитав один civil другого, найвищого, того, що пояснював Пабло, як стріляти з пістолета. У нього на рукавах були капральські нашивки, і він був весь мокрий від поту, хоч було ще дуже рано й холодно.

— На коліна то й на коліна, — відповів він. — Хіба не однаково?

— Так ближче до землі,— спробував пожартувати перший, але їм було не до жартів, і жоден не всміхнувся.

— Що ж, станьмо на коліна, — сказав перший, і всі четверо незграбно опустилися на коліна — обличчям до стіни, руки висять — і Пабло зайшов ззаду і кожному по черзі вистрелив у потилицю з пістолета. Він ішов від одного до другого й стріляв упритул, і вони один за одним валилися на землю. Я наче й досі чую ці постріли, різкі й водночас немовби приглушені, й бачу, як пістолет смикається і голова падає на груди. Один навіть не ворухнув головою, коли до неї торкнулося дуло. Один нахилив голову й притиснувся лобом до муру. Один здригнувся всім тілом, і голова в нього затрусилася. І тільки один із них затулив очі руками — останній, і, коли Пабло відвернувся від них і підійшов до нас із пістолетом у руці, під стіною зосталися чотири скоцюрблені трупи.

— Потримай-но, Пілар, — сказав він мені.— Я не знаю, як спустити курок.

Він віддав мені пістолет і подивився на чотирьох civiles, що лежали під стіною казарми. І всі, що були з нами, теж стояли й дивилися на них, і ніхто нічого не казав.

Тепер місто належало нам, і все це було рано-вранці, і ніхто не встиг ще поснідати чи випити кави. Ми подивилися одне на одного й побачили, що з голови до ніг обсипані курявою, яка знялася після вибуху в казармі, всі запорошені, як на току. Я стояла з пістолетом, відчувала в руці його вагу, і, коли глянула на мертвих civiles, що лежали під стіною, мені наче обірвалося щось усередині, вони теж були сірі й запорошені, як ми, тільки тепер кожен заливав своєю кров'ю сухий пил під стіною, там, де лежав. І тоді сонце зійшло з-за далеких горбів освітило дорогу, де ми стояли, і білу стіну казарми. Курява повітрі стала золота під тими першими променями сонця, і селянин, що стояв поруч зі мною, дивився на стіну казарми й на те, що під нею лежало, а потім глянув на нас і на сонце й сказав: «Vaya[31], ось і день починається!» — «А тепер ходімо пити каву», — сказала я. «Гаразд, Пілар, гаразд», — сказав той селянин. І ми пішли до містечка, на майдан, і після того в нашому містечку більше нікого не розстрілювали.

— А що ж сталося з рештою? — запитав Роберт Джордан. — Хіба у вас не було більше фашистів?

— Que va, — не було фашистів! Їх було більш як двадцять чоловік. Але нікого з них не розстрілювали.

— А що з ними зробили?

— Пабло наказав забити