Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

ліс нудний. Ти ніколи не бачила лісів букових, дубових чи каштанових. Ото ліси! В такому лісі всі дерева різні, кожне дерево само по собі, і в кожного своя краса. А сосновий ліс — це нудота. Що ти скажеш, Ingles?

— Я теж люблю сосни.

— Pero venga[29]? — сказала Пілар. — Ви наче змовилися. Я теж люблю сосни, але ми надто довго сидимо серед цих сосон. І гори мені набридли. В горах є лише два шляхи: вгору і вниз, а вниз — це тільки до дороги й до фашистських міст.

— Ти буваєш у Сеговії?

— Que va. З моїм обличчям! Таке обличчя раз побачиш — і не забудеш. Ти б хотіла бути бридкою, красуне моя? — спитала вона Марію.

— Ти не бридка.

— Vamos, не бридка! Я бридкою вродилася. І все своє життя була бридка. От ти, Ingles, хіба ти знаєшся на жінках? Чи знаєш ти що відчуває бридка жінка? Чи знаєш, що то значить — бути ціле життя бридкою, а в глибині душі почувати себе вродливою? Чудне це почуття. — Вона занурила у воду другу ногу й одразу ж висмикнула її.— Боже, ну й холодна! Дивіться, он плиска, — сказала вона, показуючи на сіру пташку, що підстрибувала, мов кулька, на камені, вище над струмком. — Вона ні до чого не здатна. І не співає, і смаку в ній ніякого. Трясе хвостом, та й годі. Дай закурити, Ingles, — сказала вона, взяла цигарку, вийняла з кишені кофти кремінь з кресалом і прикурила. Затягтись, вона подивилася на Марію й Роберта Джордана.

— Дивна річ — життя, — сказала вона й випустила дим носом. — 3 мене вийшов би непоганий чоловік, а я жінка, та ще й бридка. Але мене кохало багато чоловіків, і я кохала багатьох. Дивної Слухай, Ingles, це ж бо цікаво. Подивися на мене, хоч я й бридка. Подивися на мене уважно, Ingles.

— Ти не бридка.

— Que no[30]? Не бреши. Чи, може, — вона засміялася своїм грудним сміхом, — чи, може, і тебе вже починає проймати? Ні, ні, я жартую. Подивись на мою бридоту. А тим часом і в потвори буває щось таке, що засліплює чоловіка, коли він кохає. Засліплює і його, і тебе саму. А потім, одного дня, невідомо чому, він раптом помічає, що ти бридка, така, як насправді, і більше він уже не сліпий, і тоді ти теж помічаєш свою бридоту і втрачаєш і його, і оте «Щось». Зрозуміла, guapa? — вона поплескала дівчину по плечу.

— Ні,— сказала Марія. — Бо ти не бридка.

— Ти головою міркуй, а не серцем, і слухай, — сказала Пілар. — Бо я розповідаю дуже цікаві речі. Хіба тобі не цікаво, Ingles?

— Цікаво. Але нам уже треба йти.

— Que va, йти. Мені й тут гарно. Та потім, — вела вона далі, звертаючись тепер до Роберта Джордана, немов учителька до класу, немов читаючи лекцію, — минає якийсь час, і у такої потвори, як я, такої бридкої, якою тільки може бути жінка, потім, кажу, минає якийсь час, і в такої потвори знов з'являється і поволі починає рости оте «щось» — безглузде почуття, ніби ти вродлива. Росте й росте, немов капустяна головка. А коли вже виросте, потрапляєш на очі іншому чоловікові, і йому здається, що ти вродлива, і все починається з початку. Тепер, певно, в мене це вже минуло назавжди, але хто зна, може, і ще раз таке станеться. Тобі пощастило, guara, що ти не бридка.

— Ні, я бридка, — сказала Марія.

— Спитай у нього, — сказала Пілар. — І не лізь ногами у воду, бо змерзнуть.

— Якщо Роберто каже, що нам треба йти, то краще ходімо, — сказала Марія.

— Ач, яка! — вигукнула Пілар. — Для мене це не менш важливо, ніж для твого Роберто, а я кажу, що краще перепочити тут, біля струмка, і що часу в нас досить. Крім того, мені хочеться побалакати. Адже нам більше нічого не залишилося від цивілізації. Як же нам ще розважитися? Хіба тобі не цікаво послухати мене, Ingles?

— Ти дуже цікаво розповідаєш. Але є речі, що цікавлять мене тепер більше, ніж врода й бридота.

— Тоді давай побалакаємо про те, що тебе цікавить.

— Де ти була, коли розпочалася війна?

— У своєму рідному місті.

— В Авілі?

— Que va, в Авілі!

— Пабло казав, що він із Авіли.

— Бреше. Хоче, щоб думали, що він із великого міста. Ні, ми були ось де, — і вона назвала містечко.

— І що ж там у вас було?

— Багато чого, — сказала жінка. — Багато. І все страшне. Навіть те, чим можна було б пишатися.

— Розкажи, — попросив Роберто Джордан.

— Це все дуже жорстокі речі,— сказала жінка. — Мені б не хотілося говорити про це при дівчині.

— Розкажи, — повторив Робеет Джордан. — А якщо їй не можна слухати, хай не слухає.

— Я все можу слухати, — сказала Марія. Вона поклала долоню на руку Роберта Джордана. — Немає такого на світі, чого мені не можна було б чути.

— Не в тім річ, можна чи не можна, — сказала Пілар. — А в тім, чи варто розповідати таке при тобі, щоб тобі потім погане снилося.

— Від розповіді мені нічого поганого не насниться, — відповіла їй Марія. — Невже ти гадаєш, що після всього того, що зі мною було, мені може наснитися щось погане від твоєї розповіді?

— А може, тобі, Inglés, снитимуться погані сни?

— Там побачимо.

— Ні, Inglés, я не жартую. Чи доводилося тобі бачити, як усе починалося в маленьких містечках?

— Ні,— сказав Роберт Джордан.

— Ну, тоді ти нічого не бачив. Ти бачив, який став Пабло, але подивився б ти, який Пабло був того дня.

— Розкажи.

— Ні. Не хочу.

— Розкажи.

— Ну, гаразд, розкажу. Розкажу всю правду, все, як було. А ти, guapa, якщо тобі буде важко, зупиниш мене.

— Якщо мені буде важко, я перестану слухати, — відповіла їй Марія. — Гірше від того, що я знаю, вже не може бути.

— А я гадаю, що може, — сказала жінка. — Дай мені ще одну цигарку, Inglés, і почнемо.

Дівчина вмостилася на порослому вересом березі струмка, а Роберт Джордан ліг поруч на землю, поклавши голову на вересову купину. Він узяв Маріїну руку і, тримаючи її в своїй, почав легенько терти об верес, і нарешті Марія розтулила долоню й поклала її на його руку, і так вони лежали й слухали.

— Було ще зовсім рано, коли civiles здалися в казармі,— почала Пілар.

— А ви напали на казарму? — спитав Роберт Джордан.

— Пабло наказав