Василь Олександрович Сухомлинський - Вогнегривий коник

— Не переведу тебе до четвертого… Усі читають добре, а ти й читати не вмієш… І пишеш дуже погано.

Настав останній день навчання. Останній урок у третьому класі. Оголошує вчителька: всіх переведено, а Федько залишається на другий рік.

Тихо-тихо стало в класі. До останньої парти, де він сидів, усі повернули голови.

Жалко стало Федька.

«Це ж ми ніколи не будемо разом із Федьком», — думали діти і їм було боляче.

«Це ж я ніколи не буду разом із товаришами», — думав Федько, і в його серці прокинулася чарівна пташка, яку люди називають каяттям.

— Маріє Петрівно, хай Федько влітку попрацює, — благали діти вчительку.

— Маріє Петрівно, ой, не залишайте мене на другий рік… Я ж тепер вчитимусь, ой, як добре вчитимусь, — благав Федько.

— Гаразд, — зітхнула вчителька, — заставиш, Федьку, себе вчитися — будеш із товаришами… разом.

Як народився Василько

— Діти, сьогодні день народження вашого товариша — однокласника Василька.

Сьогодні тобі, Васильку, виповнилося вісім років. Вітаю тебе з днем народження! Бажаю здоров’я і щасливої долі. А вам, дітки, розповім, як народився Васильки. Ще не було його на світі, як татко працював трактористом, а мама — у шовківницькій бригаді.

Готувалася молода трактористова дружина стати матір’ю. З вечора збирався чоловік відвезти її в пологовий будинок. А тут розходилася хуртовина, насипало снігу, на дорозі замети. Машина не пройде, відкладати поїздку не можна, мати відчуває, що скоро появиться на світ дитя. Іде чоловік по трактора, а в дружини вже починаються страшні болі.

Прилаштував чоловік до трактора великі сани, загорнув жінку якнайтепліше й виїхав з дому. А до пологового будинку — сім кілометрів. Завірюха все дужчає. Степ уже вкрився білим покривалом. Дружина стогне, трактор ледве пробивається крізь замети.

На півдорозі мотор заглух. Підходить молодий чоловік до ДРУжини, загортає в ковдру, бере на руки й несе, з трудом вибираючись із одного замету й поринаючи в другий.

Хуртовина шаленіє, сніг сліпить очі, чоловік обливається потом, серце виривається з грудей. Здається, ще крок і не стане більше сил, але ж розуміє: ледве зупиниться перепочити — загинуть.

Ось він скидає пальто й залишається в самій сорочці. На руках стогне дружина, завиває вітер, а чоловік тільки й думає про ту маленьку істоту, що має народитися. За неї він відповідає перед дружиною, перед батьком і матір’ю, перед дідусем і бабусею, перед усім родом людським, перед власною совістю.

Чотири тих страшних кілометри долав молодий батько годин із десять. У двері пологового будинку постукав уже перед вечором. Постукав, передав санітаркам на руки загорнуту в ковдру дружину й упав, знепритомнівши. Коли розгорнули ковдру, вражені лікарі не повірили своїм очам: поруч із матір’ю лежав хлопчик — живий, міцний. Він щойно народився. Мати відкрила груди й тут же стала годувати сина, а лікарі вже стояли над ліжком, де лежав батько.

Десять днів перебував батько між життям і смертю. Лікарі таки врятували його. І сина виходили. Так народився Василько.

Чому Сергійкові було соромно

Настала холодна зима. Запорошило снігом сад. Літають над білим килимом пташки, тривожно пищать, бо нічого їсти.

Зробили третьокласники годівницю. Щодня приносять корм — смажене конопляне сім’я, гарбузове та соняшникове насіння. А синичкам — шматочки сальця в сіточках, щоб ворона не вкрала.

Завтра неділя. Приносити корм до годівниці випала черга Сергійкові. Він із вечора приготував шматочок сальця, загорнув його в сіточку. У маленький мішечок насипав гарбузового насіння.

«Уранці, як тільки розвидниться, понесу», — думав Сергійко.

Та вранці йому не захотілося вставати.

Прокинувся Сергійко пізно. Надворі мела хуртовина.

«Куди я в таку негоду піду?» — подумав Сергійко. Хуртовина вщухла аж перед вечором.

— Це ж усі дороги засипало снігом. Та й синички сплять десь у затишку, — заспокоював себе Сергійко, щоб не докоряло сумління.

Коли стемніло, Сергійко подумав: «За один день синички не загинуть… Завтра хтось погодує…»

Уранці наступного дня вчителька підійшла до вікна й запитала:

— Чия була черга вчора синичок годувати?

— Моя… — сказав Сергійко й поблід.

— Молодець, Сергійко! — похвалила вчителька. — Дивіться, аж два шматочки сала повісив. Ще й досі клюють синички.

У класі стало тихо-тихо. Сергійко від хвилювання не міг перевести духу. Він чув, як у грудях б’ється серце — ось-ось вискочить.

Йому було соромно підвести очі й глянути на вчительку.

Як Федько відчув у собі людину

Пішов малий Федько з матір’ю на поле картоплю копати.

— Вісім років тобі, — каже мати, — працювати пора по-справжньому.

Підкопує мати кущ, а Федько вибирає з ямки картоплю й у відро кидає.

Не хочеться Федькові працювати. Позбирає картоплю, що зверху, а в землі не хоче длушпатися. Залишив він картоплю в одному кущі, другому. Мати помітила таку роботу, довибрала, що Федько зоставив, та й каже:

— Хіба тобі не соромно? Людина ж дивиться і все бачить!

Оглядається Федько довкола й дивується:

— Де ж та людина? Що вона бачить?

— У тобі, Федьку, людина. Все вона бачить, все помічає, та тільки ти не завжди прислухаєшся до того, що вона тобі говорить. Ось прислухайся до її голосу, вона й скаже, як ти працюєш.

— А де ж вона в мені — людина? — дивується Федько.

— У голові твоїй, у грудях, в серці, — підказує мати.

Перейшов Федько до іншого куща, позбирав картоплю, що зверху лежала. Хотів було вже залишити його, аж тут мов і справді хтось докоряє: «Що ж ти, Федьку, робиш? Порийся, там ще є картопля, у землі». Здивувався Федько, оглянувся. Нікого немає, а мов хтось дивиться на його роботу й соромить.

«І справді, мабуть-таки, Людина бачить мою роботу», — подумав Федько, зітхнув, розгріб землю в кущі й знайшов ще кілька великих картоплин.

Легше стало на душі Федькові. Аж пісеньки веселої заспівав.

Працює він годину, працює другу і все більше дивується. Ледве подумає: «Навіщо так глибоко гребтися, мабуть, уже немає картоплі», як тут хтось і піддивиться його думку. І соромно стає Федькові. Але й радісно, ой, як радісно.

«Гарний це друг, Людина», — думає Федько.

Незнищенний камінь

Це було на Поліссі, на півночі України, в тяжкі роки фашистської окупації.

Серед дрімучих лісів, над тихим озером стояло старовинне українське село Маківка. Коли окупанти підходили до села, багато жителів пішло в партизани, а хто залишився, допомагали партизанам.

Вирішили фашисти знищити село, спалити всіх жителів. Та про цей страшний намір люди провідали зарані. Вночі вони всі до одного пішли в ліс, забравши