Володимир Григорович Дрозд - Ирій

і клала в дядькову сумку усе, що траплялося під руку: в'язки сухих грибів, кислі помідори й гарбузи, срібні ножі й виделки, пиріжки з м'ясом, капустою та горохом…

Міжи тим дядько Денис поголився і наказав тітці Дорі голосом строгим та владним подати нове пальто з каракулевим коміром і таку ж, із каракуля, шапку. Тінь природженої скупості майнула на тітчинім обличчі, але вона не насмілилася перечити, слухняно одімкнула шафу з парадним одягом. В останній мент, уже вбраний, дядько Денис облишив польову сумку, набиту харчами, натомість узявся до свого іменитого портфеля, з яким ходив на службу, сунувши між бухгалтерських книг пляшку з виноградним соком…

І ось дядько Денис переступив сінешній поріг та завмер на ґанкові, мовби на постаменті, виставивши наперед праву ногу в начищенім до дзеркального блиску хромовім чоботі. Очі його, замислено-відсутні, дивилися поверх натовпу, що зібрався біля двору, на зеленокрицеві під білими сніговими парасолями, сосни і ще вище, на лису, з червоними пащеками гнилищ вершину Собакаревої гори, яка туманіла на обрії крізь сизу ранкову імлу. Тітка Дора з'явилася в проймі дверей, хитнулась було до чоловіка, але, зупинена його холодною, відчуженою від тимчасовостей земного світу поставою, перехнябила широкі тілисті плечі і припала заплаканим обличчям до лутки. Баба Одарка, дріботячи чунями, обережно обняла сина і з нижніх сходинок ґанку благословила його в дорогу родинною, ще від прабаби, іконою на темно-сизих перевеслах рук. Ікона була писана по дерев'яній, подзьобаній шашелем дошці, а свята Параска, миловидна з обличчя й поважна пані, нагадувала шляхтянку сімнадцятого сторіччя з підручника історії середніх віків.

Тут дядько Денис, буцім маститий промовець, що зупиняє владним жестом шквал оплесків, підняв руку і мовив так:

— Шановні громадяни, сусіди мої і сучасники! Якщо не повернуся я після сьогоднішньої битви при житті й здоров'ї, сама душа безтілесна приблукає на Солом'яну вулицю (бо й по смерті вона не залишить вас), не називайте мене героєм і не перейменовуйте нашого славного міста Ирія. Бо не герой я, лише данник ваш, і загибель моя в герці з чудищем хай стане світлим вінцем мого далеко не праведного життя впродовж багатьох років. Якщо ж над майбутніми поколіннями ирійців ім'я моє піднесеться, повите млою героїчних легенд, хай вони не виливають з бронзи моєї подоби, а посадять сад в Ирії, там, де тепер палати Жовтого дому, покладуть у тім саду гранітну плиту і виб'ють на ній два скромних, але значущих для мене слова: «Ирійському Пакульцю» бо зараз, як ніколи, почуваюся ним — ирійським пакульцем. А ці нові думки про пакульство моє і про Людину в мені зійшли на мене між стін Жовтого дому. З тим і прощавайте, люди добрі…

Дядько Денис ступив з ґанку і крізь навстіж розчинені ворота вийшов на вулицю. Натовп розступився перед ним, а відтак посунув слідом. Самодіяльний духовий оркестр заграв на губах та язиках урочистий бадьорий марш. Ударник оркестру, повар ресторану «Голубі хвилі», обіруч гупав кулаками по своїм крутім череві, вибиваючи такт, і глухе бовкання багатоголосо відлунювало в пущі Солом'янського лісу, куди прямцював рішучим ступом дядько Денис. Дядько Яків, Паровозник, замикав людську процесію на темній, обкутаній парою машині і, висунувшись з кабіни, підігрував оркестрові на паровозному гудкові. Потроху відстаючи від натовпу, я бачив з-за крайніх хат, як люди зупинилися на узліссі і махали руками, а дядько Денис широким поважним ступом пішов у просіку.

Двох рішенців для мене не було. Звичайно, я не міг залишити дядька наодинці з чудиськом, хоч не мав певності, що з мене буде якась поміч. Заїкатися в присутності матері, аби й мене відпустили на Собакареву гору, не мало сенсу. І я поклав діяти сам.

Виковзнувши Радульським провулком на Піщану вулицю, я побіг через сосняк, аби перестріти дядька Дениса десь на півдорозі до Собакаревої гори і, невидимкою супроводити його. Але я приблукав у лісі і тільки попрямцювавши на голосний ґелґіт вороння, видибав нарешті на просіку, вистеблену дядьковими ступами. Дядькова постать, дрібна, билинчата між опасистих і довгов'язих сосон, темніла вже у видолку, з якого, мов велетенський гриб, круто виростала поросла в підніжжі молодим сосняком Собакарева гора. Хмара вороння, передчуваючи кривавий герць, висіла над дядьком, густо, жадібно каркаючи, сковзувала з рожево-сизої небесної крутизни в долину Стрижня. Я намацав під куфайкою руків'я кухонного ножа і рушив просікою…

Цієї хвилини я любив дядька Дениса і волів померти разом з ним, аніж стати свідком його героїчної смерті.

Воно підступно накинеться на дядька зі спини, і тільки я, Михайло Решето, стоятиму на дорозі страховиська; я вихоплю ножа і з усіх сил штрикну ним у щілину залитих живим смальцем дверцят; за інерцією воно ще промчить декілька метрів, і зімне мене, і вчавить у сніг, але з вереском впаде на землю, поливаючи її кров'ю. Дядько Денис обернеться на вереск і доб'є чудовисько, а мене візьме на руки та понесе по ирійських вулицях, і людські юрми, вражені моїм героїчним вчинком, ітимуть слідом; а десь неподалік школи я помру на дядькових руках і мене схоронять на ирійськім майдані та напишуть на гранітній плиті: «Михайло Решето, з предків козак», а дівчина з настінного календаря щодня по дорозі до школи заходитиме на мою могилу, і квіти…

Я рішуче й зле відігнав свої сахаринові марева: дядько Денис уже стояв під самісінькою Собакаревою горою, що, підрита вподовж багатьох весен чорториями, зависала над ним рудими щелепами глинищ. Увібравшись у молоду кригу, Стрижень підперезував гору яскравим синім шовком, що був облямований мереживом соснових пущ. Дядько Денис добув з портфеля пляшку з соком, відкоркував і випив нахильці, підтримуючи лівою рукою шапку, що сповзала на потилицю. По тому ступив під склепіння гори, пригнувшись і впершись долонями в коліна. Завмерши на узліссі, я почувався так, буцім це на моїх плечах, а не на дядькових, лежала Собакарева гора.

— Паць, паць, паць… — порушив тишу дядьків голос, лагідний, пестливий. — Паць, паць, паць…

Стрижень німував, шкірячись до неба білими гребенями заметів серед крижаного груддя.

— Паць, паць, паць, паць, паць, паць, паць…

Раптом ріка переломилася навпіл від берега до берега, наче сталева коса, струмені пирснули з тріщин і викинули на зводянілу кригу клоччя срібної піни — дзеркальних коропів, що зіперлися на пружинисті хвости й затанцювали на морозі. А відтак крижані поля поблизу гори піднялися, стали сторчма і розсипалися на дрібне дзенькотливе буруння; з широкої, на півріки, ополонки, де вода кипіла й вибухала, з'явився чорний, у твані, ріг гаража, звареного з танкової