Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

— Пам’ятаєш, ми говорили про правила побачень? — починає Пітер здалеку. Він переказує правила побачень наосліп в Англії, згадує про іншу систему координат у серіалі «Секс і місто», здивувавши тебе своєю з ним обізнаністю, і врешті доходить висновку, що поки двоє людей не дають одне одному обіцянок, то вони вільні робити що завгодно.

Він з кимось був. Вони зустрілися за кілька днів до вашої запланованої вечері, і це було негайне притягання, і він наполегливо її добивався — що для нього дуже нехарактерно, — і це було фантастично, вони запалили місто — ходили по всіх усюдах, намагаючись усе вмістити в кілька днів — адже кілька днів тому вона повернулася додому, в Іран. Вони не давали одне одному жодних обіцянок на майбутнє, але він хоче, аби ти знала про неї, бо це чесно. Він не відчуває між вами сильного фізичного потягу, а для нього це важливо, бо в попередніх його стосунках було мало пристрасті.

Ти кажеш, що дуже цінуєш його чесність, рада, що він пережив такий експіріенс, чи як то? — такий досвід, таку пригоду, і тепер ви можете дружити собі далі.

Чому ти прийшла на перше побачення в таких жахливих штанах, питає він. В штанах, у якійсь шкірянці, замотана в три шарфи, ніби в паранджу. Ти знизуєш плечима: правду переказувати довго. От сьогодні в тебе така гарна зачіска, продовжує він. А чому ти мене не поцілувала в щоку на прощання, а потисла руку? Так офіційно. А ти чого мене не поцілував? — знову знизуєш плечима ти. От сьогодні у тебе гарна зачіска, повторює він. Ти розумієш, що насправді він має на увазі не зачіску, а твої сідниці, обтягнуті новими, по фігурі, джинсами: ти не така вже дура і бачиш, на що він витріщався, коли ти вставала й сідала. Нарешті дивишся, у що він сам вдягнений, — той самий светр із витертим горлом і рукавами, який так запам’ятався Дмитрику.

Решту вечора ви говорите про протестантизм у середньовічній Європі. Побачення з пастою перенесене на наступну суботу.

Ти відраховуєш дні й години до суботи. Щоправда, щось тебе муляє — і ти врешті розумієш що. Ти не сказала останнього слова Зорану, а якщо вже чесність — то чесність. Ти пишеш йому, що він надто нагадує колишнього: такий же високий, навіть імена схожі — Зоран і Доріан. Ти в колишнього закохалася одразу, і це все херово закінчилося, й не хочеться повторювати цей експіріенс. Досвід. Пригоду. Але ти певна, що Зоран знайде собі подругу серця. Зоран дякує за люб’язного листа. Бач який чемний. Була б у тебе двохметрова срака, мабуть, послав би. Ти кажеш, що якось, може, колись потім не проти перетнутися на дружній келишок. Він за. Бач який демократичний.

Напередодні ти їдеш на Ковент-гарден і за 90 фунтів — нечувану для тебе суму — купуєш коротку, але дуже витриману й елегантну сукню. Вона облягає твою схудлу фігуру просто ідеально, окреслюючи груди і стегна; на талії крізь тканину ледь видно проступає пупок. Ти робиш зачіску, з якої вибиваються пасма. Губи фарбуєш яскраво-червоним. Якщо він не відчує фізичного потягу тепер, то проблема точно не в тобі.

Пітер відчиняє двері трохи захеканий: він прибирав. Точніше, збирав речі колишньої і переносив їх в одну кімнату. Його колишня ж ніби виїхала три місяці тому, подумки дивуєшся ти, але тут твій погляд падає на його капці, і ти забуваєш про все інше. Капці зроблені в вигляді величезних овечок, із очима, вухами, ротом і хвостом. Його ноги тонуть у них вище кісточок. «Це я їй купив, а вона не схотіла носити. Не пропадати ж гарним капцям», — пояснює Пітер. Ти категорично не згодна, але мовчиш. Проте по тобі й так усе видно, бо Пітер швидко знімає їх і залишається в шкарпетках.

Ви йдете в підвальну кухню — повна старого лахміття і потрісканих шаф, вона нагадує тобі квартиру-гостинку на проспекті Науки, де ти жила з другом Пашею і котом, а ще у вас постійно тусувалися друзі. Він дістає машинку для розкатування пасти, начисто витирає дерев’яні сходи, які слугують робочою поверхнею, і починає розкочувати на них коржі. Кожен корж він пропускає через машинку, від чого той стає тоншим, і зрештою ця ж машинка розрізає їх на смужки, які ти підтримуєш, беручи також участь у процесі. Різати пасту приємно; ви близько одне до одного, і ти точно знаєш, що він відчув твої парфуми, бо вдихнув і посміхнувся. Все це, як би то сказати по- українськи, мило.

— Не часто робиш пасту на побаченнях, правда? — каже він м’яко.

Розвісивши смужки на тремпелі, почепленому на дверях, Пітер дозволяє тобі допомогти. Тобі випадає нарізати салямі єдиним ножем, що є в домі: колишня забрала решту. Цього ти не можеш не прокоментувати.

— Тобі потрібно більше ножів. Купи собі набір, такий, як у мене.

Пітер слабко захищається:

— Мені й цього ножа достатньо. Він гострий.

— Він зовсім не гострий. Він старий, але з зубчиками, його навіть не можна наточити. У тебе, правда, мабуть, і бруска нема?

Бруска нема.

— Ти не розумієш, Пітере. Гострити ножі — це одне з найбільших задоволень у житті. Ти просто мусиш це робити, аби не збожеволіти, це найдієвіша терапевтична вправа! Береш в одну руку великий тесак, в іншу — брусок, і — вжик! вжик! вжик! — Ти демонструєш недоробленому випускнику Оксфорда, як треба гострити ножі. Але замість того, щоб прозріти, Пітер робить інше: відстрибує до стіни й втискається в неї. Ти дивишся на свої руки: вони порожні, в них лише уявні, несправдішні ніж і брус.

— Ну, зрештою, як ти кажеш, достатньо і цього, — бурчиш ти і намагаєшся не дивитися на сполотнілого Пітера. На хріна було купувати сукню і крутити волосся, аби взяти й зашугати пристойного англійського хлопця з трьома вищими освітами своїми балачками про тесаки? Казав же Марк: не налякай його! А ти що зробила?

Зрештою він робить соус для пасти, ти розкладаєш по тарілках криво нарізану ковбасу, і ви йдете до вітальні. Він хоче одразу дивитися шпигунський серіал 70-х років на старому комп’ютері, сидячи на канапі і споживаючи пасту. Ти висловлюєш бажання поїсти за столом: він явно робить це нечасто. Їсти на канапі, втупившись в екран, — улюблене заняття колишнього; тобі це не надто подобається. Сама по собі паста смачна,