Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

швидкоплинний контакт із реданським шпигуном, повинен був би втішитися — врешті трапився хтось знайомий, хто, як і він, не належав до Братства. Але не втішився.

— Тішуся, що бачу тебе, Йенно, — Філіппа поцілувала повітря поряд із сережкою Йеннефер. — Привіт, Ґеральте. Ви обидва знаєте графа Дійкстру, вірно?

— Хто ж його не знає? — Йеннефер кивнула й подала Дійкстрі руку, яку шпигун граціозно поцілував. — Рада вас знову бачити, графе.

— То я радий, — запевнив шеф таємних служб короля Візіміра, — знову побачити тебе, Йеннефер. Особливо в такому славному товаристві. Пане Ґеральте, мої найглибші вшанування…

Ґеральт стримався від запевнення, що його вшанування ще глибші, потиснув подану долоню — а скоріше, намагався те зробити, бо розміри її перевищили норми й робили потиск майже неможливим. Гігантський шпигун був одягнений у світло-бежевий дублет, досить неформально розстебнутий. Було видно, що він почувається у тому одязі вільно.

— Я зауважила, — сказала Філіппа, — що ви говорили із Сабріною?

— Ми розмовляли, — пирхнула Йеннефер. — Бачила, що вона має на собі? Треба не мати ані смаку, ані сорому, щоб… Вона, ясна холера, старша від мене на… Та досить. Якби вона мала ще що показувати! Страшезна мавпа!

— Намагалася вас розпитати? Усі знають, що вона шпигує для Генсельта з Кедвену.

— Правда? — Йеннефер удала здивування, що слушно було сприйнято як порядний жарт.

— А ви, пане графе, добре розважаєтеся на наших урочистостях? — запитала Йеннефер, коли вже Філіппа й Дійкстра перестали сміятися.

— Надзвичайно добре, — шпигун короля Візіміра вклонився куртуазно.

— Якщо зважити, — усміхнулася Філіппа, — що граф тут через службові справи, то таке запевнення для нас є нечувано компліментарним. І, як кожен такого роду комплімент, мало щирим. Ще мить тому він признавався мені, що волів би мати милий, домашній напівморок, запашок смолоскипа й підгорілого на рожнах м’ясця. Також йому бракує традиційного, залитого соусом і пивом столу, об який він міг би валити кухлем у ритм плюгавих, пияцьких пісеньок і під який він міг би зсунутися уранці, щоб заснути серед хортів, що гризуть кістки. А до моїх аргументів, що вказують на вищість нашого способу учти, залишився він, уяви тільки собі, глухим.

— Правда? — відьмак глянув на шпигуна ласкавіше. — А які то були аргументи, якщо можна дізнатися?

Цього разу, схоже, як порядний жарт було сприйняте його питання, бо обидві чародійки одночасно засміялися.

— Ах, чоловіки, — сказала Філіппа. — Нічого ви не розумієте. Чи в напівмороці й у диму, сидячи за столом, можна похвалитися сукнею та фігурою?

Ґеральт, не знайшовши слів, тільки вклонився. Йеннефер легенько стиснула його лікоть.

— Ах, — сказала. — Бачу там Трісс Мерігольд. Мушу з нею негайно порозмовляти… Вибачте, що ми зараз вас залишимо. На деякий час, Філіппо. Певно, ми ще знайдемо сьогодні можливість порозмовляти. Так, графе?

— Я не сумніваюся, — Дійкстра усміхнувся і глибоко вклонився. — Я до ваших послуг, Йеннефер. Тільки дайте знак.

Вони підійшли до Трісс, яка переливалася кількома відтінками синього й салатового. Трісс, побачивши їх, урвала розмову із двома чародіями, засміялася радісно, обійняла Йеннефер, ритуал цілування повітря біля вух повторився. Ґеральт узяв подану йому долоню, але рішуче відступив від церемоніалу — обійняв каштановолосу чародійку й поцілував м’яку, у легенькому пушку — наче абрикосинку — щоку. Трісс трохи зарум’янилася.

Чародії представилися. Один був Дрітельмом з Понт Ванісу, другий — його брат Детмольд. Обидва вони були на службі в короля Естерада з Ковіру. Обидва виявилися маломовними, обидва відійшли за першої ж нагоди.

— Ви розмовляли з Філіппою і Дійкстрою з Третогору, — зауважила Трісс, граючись оправленим у срібло й діаманти сердечком з ляпіс-лазурі, що висіло на шиї. — Ви ж, звісно, знаєте, хто такий Дійкстра?

— Знаємо, — сказала Йеннефер. — Він розмовляв із тобою? Намагався випитувати?

— Намагався, — чародійка усміхнулася зі значенням, захихотіла. — Досить обережно. Але Філіппа заважала йому, як тільки могла. А я вважала, що вони в кращих стосунках.

— Вони в пречудових стосунках, — серйозно застерегла Йеннефер. — Дивися, Трісс. Ані слова йому не писни про… Знаєш про кого.

— Знаю. Буду дивитися. А при нагоді… — Трісс понизила голос. — Що про неї чути? Чи я зможу її побачити?

— Якщо ти нарешті зважишся вести тренування в Аретузі, — всміхнулася Йеннефер, — то зможеш бачити її аж занадто часто.

— Ах, — Трісс широко відкрила очі. — Я розумію. Чи Цірі…

— Тихіше, Трісс. Порозмовляємо про це пізніше. Завтра. На нараді.

— Завтра? — дивно посміхнулася Трісс. Йеннефер нахмурилася, але раніше, ніж спромоглася поставити запитання, у залі раптом запанувала легка метушня.

— Уже є, — відкашлялась Трісс. — Прийшли нарешті.

— Так, — підтвердила Йеннефер, відводячи погляд від очей подруги. — Уже є. Ґеральте, нарешті є нагода тобі побачити членів Капітулу і Найвищої Ради. Якщо трапиться нагода, представлю тебе, але не зашкодить, щоб раніше ти зрозумів, хто є ким.

Зібрані чародії розступилися, кланяючись шанобливо особам, які увійшли до зали. Першим ступав немолодий, але міцний чолов’яга в незвичайно скромній вовняній одежі. Біля нього йшла висока жінка із гострими рисами й темним, гладко зачесаним волоссям.

— Це Герхард з Елле, відомий як Ген Ґедимдейт, найстарший із живих чародіїв, — упівголоса промовила Йеннефер. — Жінка, яка йде поруч із ним, це Тіссая де Фрьес. Вона ненабагато молодша від Гена, але не гребує вживати еліксири.

За парою йшла приваблива жінка із дуже довгим темно-золотим волоссям, шелестячи оздобленою мереживами сукнею кольору резеди.

— Франческа Фіндабайр, яку звуть Енідою ан Ґленною, Маргариткою з Долин. Не витріщай очі, відьмаче. Нині її вважають за найкрасивішу жінку в світі.

— Вона член Капітулу? — здивувався він пошепки. — Виглядає занадто молодою. Теж магічні еліксири?

— Не в її випадку. Франческа — ельфійка чистої крові. Зверни увагу на чоловіка, який її супроводжує. То Вільгефорц з Роґґевену. Оцей насправді молодий. Але неймовірно талановитий.

Визначення «молодий», як знав Ґеральт, серед чародіїв обіймало вік до ста років включно. Вільгефорц виглядав на тридцять п’ять. Був високим і добре збудованим, носив короткий вамс по рицарській моді, але, вочевидь, без герба. Був також диявольськи вродливим. Кидалося те в очі навіть якщо брати до уваги факт, що поряд із ним пливла Франческа Фіндабайр із величезними очима сарни й із вродою, що спирала дихання.

— Той низенький чоловік, що йде поряд із Вільгефорцом, — це Артауд Терранова, — пояснила Трісс Мерігольд. — Уся п’ятірка складає Капітул…

— А та дівчина із дивним обличчям, яка йде за Вільгефорцом?

— Це його асистентка, Лідія ван Бредеворт, — холодно промовила Йеннефер. — Особа, яка не значить нічого, але вдивлятися у її обличчя є великою безтактністю. Краще зверни увагу на тих трьох, які йдуть позаду, — це члени Ради. Феркарт з Цідарісу, Радкліфф із Оксенфурту й Кардуїн