Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

місце збору з маленькою валізкою. Я говорила: “Йди, вже, йди”, але він сидів на лавці перед хатою і не міг відірватися від дитини, не знімав її з колін, тулив Ляльку до себе, нюхав її, я здогадувалася, що він плаче, і його сльози течуть дитині по шиї, за сорочечку. Плечі мав зігнуті в дугу. Валізка стояла біля ноги, як пес, що тільки чекає сигналу, щоб кинутися на звіра, бо вже чує в повітрі кров.

Він повернувся за кілька місяців, майже того самого дня, коли неперервно їхали на захід запилюжені вантажівки. Мав температуру, кашляв, не знаю чи від застуди, чи від пригніченості, чи від всюдисущої пилюки. На нозі чорнів старий бинт, а під ним паскудна рана, абияк зашита в польовому шпиталі. Швидко, мовчки ми знімали з нього мундир. Смердів, було видно, що місяць не мився. Схуд. Я згорнула мундир у тугий валик і втиснула його в стодолі поміж колоди. Зняла портрет Пілсудського, що висів над ліжком, залишилася світла пляма, і повісила на тому місці ікону.

— Петре, чого ти не пишеш на папері? — питає його тітка Маринка.

— А ти бачила, як папір горить? — відповідає він.

Тому писав на внутрішньому боці віка. Спочатку дати народження і прізвища батьків, дідусів, бабусь. Потім записував там, що була буря або, що падав град. Ще пізніше хімічним олівцем робив список того, що залишаємо — з документів переписав номери земельних ділянок, які купив перед війною. У стовпчику “рухоме майно”, з лівого боку, відразу біля канта віка, вмістив: двоспальне ліжко, сервант, креденс, стіл і шість крісел, ручна качалка, дубовий стіл. Його почерк також зазнав змін — спочатку рівний і гострий — солідний почерк вчителя, а потім — безпорадний і невпевнений, особливо там, де він писав кульковою ручкою. Червень п’ятдесят дев’ятого — навала слимаків. Серпень шістдесят сьомого — нічні метелики й оси. У лютому вісімдесят четвертого — підсніжники. Дуже рано, бо вісімдесят шостого розквітли тільки наприкінці березня. На віку записував до середини п’ятдесятих років, на стільки вистачило місця. Потім стрункі літери виходять за край. Небагато є дат на межі п’ятдесятих і шістдесятих років — тоді був дуже зайнятий, мав у голові школу й мене. Я змарнувала тобі життя, Петре.

Шістдесят п’ятий рік починається на боковій стінці, а дати вже стосуються коханої доньки: “30.07.64 — виїзд на навчання, 5.05.68 — атестат зрілості”. Переписував цілі речення. Звідки їх брав? — не знаю, може, з мудрості календарів, а може, сам придумував. Деякі з тих кривих речень дивні. “Людство крокує вперед, але людина залишається та сама. Й. В. Ґете”; “Нічого не вдасться зробити, тому нехай буде так, як є”. “Діти зауважують тільки збільшені деталі, не розуміючи того, що бачать”. Письмо розлізається, як плісень, вже займає дно і другу стінку. Нарешті Петро виходить зі середини скрині на її поверхню короткою інформацією: “Світу — забагато”.

Чого тобі було забагато, Петре? Іншим навпаки — всього замало.

О

Щосім років повинен відбуватися повторний шлюб — оскільки, як говорила тітка Маринка — щосім років людина стає кимось іншим. Отже, треба було б відновлювати всі угоди, зобов’язання, іпотеки, відомості в реєстрах, паспорти. Всі документи.

Я вже одинадцята. Петро — тринадцятий. У моїх снах Петро двоїться, троїться, раз він молодий, раз — старий. Раз на мене кричить, раз пригортається до мене. Сьогодні в моєму сні п’є гарячий чай зі свого гидкого фаянсового горнятка. Чай парує, і краплі пари осідають на Петрових бровах. Потім замерзають і стають бурульками. Не може розплющити очей. Іде до мене, як сліпий і просить, щоб я йому зняла ті бурульки. Я безпорадно роззираюся по кухні у пошуках спеціальних інструментів. Він каже “льодняк” чи щось подібне і показує рукою на шухляду. Це означає, що існує інструмент, щоб зняти бурульки з очей, і він його має. Він готовий до всього.

Існує ще одна відмінність між Петром і мною, і я зі задоволенням записую її собі в голові. Спочатку радше вишукуєш подібне. Люди цілі дні проводять разом, запитуючи про все, і виявляють, що “я теж”, що “у мене так само”. Але кінець — інший. Подібності були невинною оманою.

Він не вмів бавитися, може, власне тому здався мені таким старим, хоч тоді, коли я з ним познайомилася, не мав ще тридцяти п’яти. Навіть коли танцював на власному весіллі, виконував завдання. Так, танець приносив йому задоволення, бо він має приносити задоволення. Але задоволення це було автоматичне. Коли робив щось, то робив саме те, а не щось інше. Коли фарбував паркан, то фарбував паркан. Коли перевіряв контрольні, то перевіряв контрольні. Коли кульгав, то весь був кривий, ніхто не міг сумніватися. Коли мовчав, то був як німий. Це комічно — постійно був в одному місці, а це місце — в одному часі. Прив’язатися до себе, як бездомний пес. Не пересуватися ані на міліметр від того, у чому сидиш, не виглядати щомиті назовні.

Я — навпаки. Ніколи не перебуваю у такому постійному місці, ніхто мене там не впіймає. Я весь час бавлюся. Бавлюся, підмітаючи і чистячи картоплю, вдаю, що то забава. Бавлюся, що Петро помер і лежить тепер замерзлий на веранді, чекаючи ліпших часів. Нічого не роблю серйозно. Бавлюся, витоптуючи на снігу літери.

Тітка Маринка говорила, щодень, відразу після заходу сонця, світ на три хвилини стає блакитним. І тоді, коли загадаєш бажання і побачиш блакитний світ, воно здійсниться. Власне це тепер бачу через вікно — світ блакитний. І виявляю полегшено, що не маю жодних бажань.

Росіяни вперше з’явилися вночі, заховані за монотонним гуркотом вантажівок. Петро висиджував, притискаючи вухо до радіо.

Перші дні були днями перешіптувань. Люди тільки шепотіли і шепотіли. Перешіптування носилися над селом і піднімалися, як дим із комина, низько над полями пшениці. Потім стало тихо. Перше, що забрали, — радіо. Треба було сидіти вдома і чекати. Складали якісь списки, переписували, організовували. Вдень їздили військовим автомобілем і піднімали хмари жовтої вересневої пилюки.

Петро втратив роботу. Вночі було чути їх зі школи, де вони розквартирувалися — стріляли по стінах, у портрети Ньютона і Коперника.

Вже стало зрозуміло, що вивозитимуть поляків. Я довідалася про це від Мирона. Але, стверджуючи це, він сказав насправді щось інше. Висловився так: “Добре тобі. Вийшла заміж за старого, а тепер поїдеш із ним до білих ведмедів”. А може, цю новину принесла тітка Маринка. Тоді