Іоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

навіть не записали в журналі, щоб не знялася буча, мовляв, дві контрольні протягом одного дня... І бучі немає, і про контрольну домовлено, тож не буде жодних доказів того, що її провели невчасно, бо хімічка просто забула це зробити. Про все домовлено, до того ж, на думку вчительки, якщо вони вже підготувалися до контрольної заздалегідь, то тепер можна нічого не повторювати. Дуже сумнівно. Звісно, що це не так. Отож, усе зводилося до одного: зубрити протягом вихідних, а тоді ще й у понеділок.

Наталія визубрила й усе знала, бо і хімія, і фізика були предметами, які їй знадобляться. Якщо вже вона хоче вступати до медичного... А Наталія хотіла. І якби на мить перестала, то напевне примусила б себе хотіти знову. Такою вже вона була. Усе планувала заздалегідь і дотримувалася плану. Якщо планувала вчитися — вчилася. Планувала схуднути — і худнула. А про те, чого не могла запланувати, намагалася думати якомога менше. От тепер запланувала ще поспати й намагалася примусити свій організм заснути. На жаль, у її доволі приємне вилежування в сатиновій постелі брутально вдерся будильник.

«Неймовірно, це просто неможливо, це якась помилка, телефон поламався», — такими були перші думки Наталії. Адже не можна вставати посеред ночі, коли ще зовсім темно. Дійсно важко собі уявити, щоб нормальна людина вночі вмивалася, одягалася й снідала. Та, на жаль, не допомогла навіть зміна часу на зимовий. О шостій надворі було зовсім темно.

Наталія не любила зиму. Сніг, навіть білий і пухнастий, тобто такий, який однаково рідко траплявся в нашому кліматі, не надто її радував. Вона не любила тепло вдягатися й постійно мерзла в тоненьких колготках, міні-спідничці й надто легеньких, як на таку погоду, чобітках. Раніше батько возив її до школи, але тепер цього не робив. Відколи він пішов від матері, донька взагалі втратила з ним контакт. Востаннє бачила його два тижні тому, коли батько забрав її зі школи, тицьнув кількасот злотих на підручники й приладдя (Наталії не хотілося навіть пояснювати, що взагалі вже листопад, і всі підручники давно куплено, бо ж гроші зайвими не бувають), підвіз під дім і поїхав. Тоді Наталія усвідомила, що саме так батько й існував у її житті. Вони не надто часто розмовляли, може, не спілкувалися взагалі. Наталія нічого про нього не знала, а що знав про неї батько? Теж нічого. Вони були наче інопланетяни із двох різних світів.

Будильник продовжував дзеленчати. Як же їй не хотілося вставати! Вона б із задоволенням прогуляла уроки. Та це було неможливо. Не в її випадку. Наталія ніколи не прогулювала школу. І взагалі не уявляла собі, що так можна зробити.

А позаяк вона жодного разу не прогулювала уроків, то й тепер неохоче проминула площу ООН і рушила в бік Палацу культури. Ну, «рушила», це, можливо, у цьому випадку було евфемізмом: іти швидко виявилося важко — напіврозталий сніг перетворив вулицю на річку із сірою кашею, і по цій каші Наталія швидше брела, ніж ішла, піднімаючи ноги високо, мов чапля. Її бежеві чобітки виглядали просто жалюгідно, і Наталія воліла не думати, що з ними буде, коли вона дійде до школи.

Першою була хімія. На думку Наталії, слід заборонити контрольні на перших уроках. Вона змерзла, а добре знала, що її тіло й мозок мусять зігрітися, перш ніж вона буде на щось здатною. Дівчина весь час мерзла. А відколи перестала снідати, було ще гірше...

Увійшла до класу, сіла поруч із Ганкою. Товаришка теж виглядала не найкраще. Наталія подумала, що вона, може, не спала вночі, бо вчилася, а може, була якась інша причина. Ганка виглядала так, наче від її обличчя відринула вся кров. Але Наталія не встигла нічого запитати, бо до класу ввійшла хімічка. Записала на дошці кілька чисел і загриміла:

— Ось, будь ласка. П'ять завдань, п'ять карток, як завжди, кожну підписати. Перше завдання для йолопів, — продиктувала завдання й увімкнула таймер. — Проведіть необхідні обчислення й опишіть дії, потрібні для отримання 300 г. 5% розчину КОН, якщо маєте гідроксид калію. П'ять хвилин, — хімічка ввімкнула секундомір у своєму мобільному. Ця вчителька розробила доволі дивний метод тестування. Кожне завдання слід було виконувати на окремому аркуші, і для цього давався чітко визначений час. Хімічка вважала, що це досконалий метод, який унеможливлює списування.

Наталія глянула на Ганку. З нею справді було щось негаразд. Дівчина втупилася в папір, але здавалося, нічого не бачила. А тоді просто сповзла на підлогу.

Усі страшенно розхвилювалися й зчинили гармидер, навіть хімічка, яка спершу думала, що це якась капость. Диверсія, саботаж, словом — акція, спрямована на зрив контрольної. Але ніхто й не думав про таке. Щоправда, коли хтось приніс води й побризкав Ганці в обличчя, та опритомніла й сіла, але поскаржилася, що їй страшенно паморочиться голова. Дівчина ще більше зблідла. Її посадовили на стільці вчительки, бо на противагу їхнім твердим дерев'яним стільцям, цей принаймні був із м'яким сидінням.

— Зі мною все гаразд, — ледь чутно мовила Ганка.

— От і чудово. Іди до медсестри. Хто з нею?

Наталія машинально підняла руку.

Дівчата йшли коридором. Ганка навіть пожвавішала. Ніхто б не подумав, що вона кілька хвилин тому знепритомніла.

— Я говоритиму, а ти мовчи й ані пари з вуст, — сказала вона Наталії біля кабінету.

Досі Наталія жодного разу не зіштовхувалася зі шкільною медсестрою: просто не було потреби. Огрядна жінка в білому халаті, яка відчинила їм двері, виглядала як з іншої епохи. Гривку накрутила, мабуть, щипцями, бо та нагадувала морські хвилі, що їх малювали японські художники, і геть не пасувала до решти зачіски: звичайнісінького пажа. Обличчя перетинали вузькі вуста, над якими темніли ледь помітні вусики. Які вона мала очі — сказати важко, бо на співрозмовника та не дивилася. А загалом пані Гала (бо саме таким було прізвище представниці однієї з найгірше оплачуваних у Польщі професій) з учнями аж ніяк не фамільярничала.

— Знову ти, — зітхнула вона, побачивши Ганку.

— Пані Беатко, — усміхнулася Ганка. — Яке там знову. Уперше цього року.

— Починається, — буркнула Гала, наче Ганка її особисто образила. А тоді витягла прилад для вимірювання тиску. — Що сталося?

— Мені стало погано, мабуть, через те, що я не поснідала.

— Ой, дурні ви, дурні. І чого ви не снідаєте, адже це вечерю віддають ворогові, а не сніданок, — посміхнулася вона, задоволена власним