Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

гарненька ви жіночко, з вашого вигляду цього й не скажеш. Я не бачу ніякої схожості з мавпою у вашій квітучій, усміхненій, надзвичайно приємній фізіономії. І все ж ваша далека пра-прародичка стрибала з гілки на гілку, помагаючи собі хвостом. Наука доводить це, Корнеліє, вірите ви чи ні.

— Е, ні. Та я не сперечатимуся з вами ні про це, ні про будь-що інше. У мене є моя власна релігія, і в ній немає жодних предків-мавп. До речі, мушу зазначити, Річарде, що ваша донька Стелла цього літа не така бадьора, якою я хотіла б її бачити.

— Їй завжди зле в таку погоду. Вона відновить сили, коли спека послабиться.

— Можливо. Лізетта теж відновлювала сили наприкінці кожного літа — крім останнього, Річарде. Не забувайте про це. Стелла слабовита — так само, як її мати, — тож, певно, добре, що вона навряд чи вийде заміж.

— Чому вона навряд чи вийде заміж? Я лише цікавлюся, Корнеліє… мене надзвичайно цікавлять процеси жіночого мислення. З чого ви, із вашим розкішним нахабством, робите висновок, буцім моя дочка навряд чи вийде заміж?

— Будьмо відверті, Річарде, вона не з тих дівчат, що подобаються чоловікам. Вона хороша й мила, та чоловіків не приваблює.

— За нею впадало багато хлопців. Свого часу я витратив цілий статок на купівлю й утримання дробовиків і бульдогів.

— Вони впадали за вашими грішми. Легко ж було їх віднадити, чи не так? Єдиний залп ваших уїдливих зауважень — і вони тікали геть. Якби їм справді потрібна була Стелла, вони зважали б на це не більше, аніж на ваших уявних бульдогів. Ні, Річарде, визнайте: Стелла — не з тих дівчат, що завойовують жаданих кавалерів. Достоту як Лізетта. За нею теж ніхто не гинув, поки з’явилися ви.

— Та хіба я не вартий був того, щоб дочекатися? Авжеж, Лізетта була розумною дівчиною. Ви ж не хочете, щоб я віддав мою Стеллу першому-ліпшому, га? Мою зірку, що, попри всі ваші дошкульні образи, гідна сяяти в королівських палацах?

— У нас у Канаді королів нема, — відрубала панна Корнелія. — І я не заперечую, що Стелла — дуже миле дівча. Я лише кажу, що хлопці не помічають цього і, зважаючи на її кволе здоров’я, я певна, що це непогано. Та й для вас воно теж на краще. Ви, як дитя, не дасте собі ради без неї. Ну, пообіцяйте нам дати пожертву на грубу для церкви й ми підемо. Я знаю, ви вмираєте, так хочете швидше поринути в книжку.

— Дивовижна, прониклива жінка! Золото, а не кузина! Так, я справді вмираю. Але ніхто, крім вас, не був би такий чуйний, щоби помітити це, і такий добросердий, щоб урятувати моє життя, як годиться. То задля якої суми ви крадете в мене час?

— Можете дати п’ять доларів.

— Ніколи не сперечаюся з дамами. Нехай буде п’ять доларів. Ви вже йдете? Вона не марнує часу, ця неповторна жінка! Щойно досягне мети, вона одразу готова дати вам спокій. Тепер ніде й не зустрінеш такої кицьки. Добраніч вам, перлино поміж родичок.

За весь час візиту Енн не промовила ні слова. Та чи була в тому потреба, коли, сама того не знаючи, панна Корнелія робила все за неї, ще й так майстерно? Утім, прощаючись, пан Чейз нахилився до неї й довірливо проказав:

— У вас найгарніші гомілки, які я бачив у житті, пані Блайт, а бачив я їх свого часу немало.

— Хіба не жахливий тип? — задихано мовила панна Корнелія, ідучи стежиною разом з Енн. — Він завжди каже жінкам такі бридкі речі. Але ви не журіться, Енн, рибонько.

Енн не журилася. Чимось їй навіть сподобався Річард Чейз.

«Здається, — міркувала вона, — його не дуже втішило, що Стелла не приваблює чоловіків, хай навіть їхні предки й були мавпами. Певно, він теж захоче „всім показати“. Ну, я зробила все, що могла. Я викликала в Олдена та Стелли цікавість одне до одного, і вдвох із панною Корнелією ми змусили пані Черчилль і пана Чейза радше прагнути цього шлюбу, ніж навпаки. Тепер мені лишається хіба що тихо й спокійно дивитися, що з цього вийде».

Місяць потому Стелла Чейз прийшла в Інглсайд, де вони з Енн знову сіли поговорити на ґанку. Стелла мріяла, що колись вона буде схожа на пані Блайт із її зрілою вродою — вродою жінки, яка живе повним щасливим життям.

Прохолодний жовтаво-сірий вересневий день згас, лишивши по собі прохолодний туманний вечір. Віддалік невпинно й тихо стогнали морські хвилі.

— Море сьогодні нещасливе, — казав Волтер, коли чув цей звук.

Стелла була тихенька й неуважна. Аж ось вона випросталася і, дивлячись на розсип зір під фіолетовим шатром нічних небес, мовила:

— Пані Блайт, я хочу дещо вам сказати.

— Так, люба?

— Я заручена з Олденом Черчиллем, — розпачливо проказала Стелла. — Ми заручилися на Різдво. Ми одразу розповіли про все татові й пані Черчилль, але зберігали це в таємниці від решти — просто тому, що приємно було мати таку таємницю. Ми не хотіли відкривати її всім довкола. Та через місяць ми поберемося.

У цю мить Енн була достеменно схожа на кам’яного боввана. Стелла досі дивилася на зорі, тож не бачила її обличчя. Трохи заспокоївшись, вона повела далі:

— Ми познайомилися в листопаді, на вечірці в Лобриджі. Ми… закохались одне в одного з першого погляду. Олден каже, що завжди мріяв про мене, завжди шукав саме таку, як я. Коли він уперше побачив мене, то подумав: «Ось моя дружина». І я… я відчула те саме. О, ми такі щасливі, пані Блайт!

Енн усе ще не проказала ні слова.

— Єдине, що затьмарює моє щастя — це ваше ставлення до нашого шлюбу. Ви не хочете його схвалити? Ви були мені доброю подругою, відколи я оселилася в Глені Святої Марії… я ставилася до вас, як до старшої сестри. І мені так боляче думати, що я віддаюся проти вашого бажання.

Голос Стелли тремтів від сліз. Енн нарешті спромоглася заговорити.

— Люба, ваше щастя — це все, чого я бажала. Мені подобається Олден… він чудовий хлопець… та його всі знали як любителя легкого флірту.

— Але насправді він не такий. Він шукав свою половинку, розумієте, пані Блайт? І не міг знайти.

— А як до цього ставиться ваш батько?

— О, тато дуже радий. Олден одразу йому сподобався. Вони годинами сперечалися про еволюцію. Тато завжди хотів видати мене заміж, щойно з’явиться гідний жених. Мені буде важко покинути тата, але він каже,