Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

дивні голоси і звуки. Ці звуки чули і ми, але спочатку не звернули на це уваги. Лише потім, коли чітко почулися крики, зойки і плач. За мить у храм ввалилися якісь люди, так що отець припинив правити службу, а люди враз озирнулися.

– Козаки в місті! Ой-вей, козаки ввірвалися до Городка!

Жінки зашуміли, не відразу збагнувши в чому справа. Не відразу вони впізнали в тих бідних, настраханих людях євреїв, що жили в околиці міста. Ми розступилися розгубившись. Один із євреїв, голова цього роду на ім’я Ламед, не наважуючись ступити далі до храму, став навколішки і звернувся до нашого священика:

– Благаю: захистіть нас…

Отець відповів не вагаючись:

– Ви у храмі Господньому, тому якщо захочуть скривдити вас, то нехай б’ють і мене. Усі ми тут діти Господа Бога.

Євреї забилися в куток церкви і поставали на коліна, принишкнувши й заховавшись між людьми. Отець продовжив відправу.

Раптом удалині щось загуркотіло, ніби грім, тоді ще раз, ще. Ті страшні звуки спробували заглушити молитву людей і отця, та не змогли.

– Господи, помилуй…

Знову десь там гримнуло – і це була зовсім не гроза. Так, козацький полк уже під Городком, а місцеві хлопи, перед тим змовившись із козаками, допомогли їм взяти місто. І ось із середмістя пішли крики і вереск, запалало все навколо; і блиски заграви затанцювали по старих церковних образах та фресках, а червоні вітражі ще гірше почервоніли від пожежі, що розгулялася містом. У церкві раптом запахло димом.

– Матінко Божа! – вирвалося із десятків жіночих грудей.

– Господи, помилуй, – продовжував отець, не зупиняючи молитви…

Раптом десь зовсім поруч бахнув постріл. За ним – другий, потім – ще. Заіржали дружно коні. Люди принишкли, почали одне за одним озиратися на двері. Ті відчинилися ще ширше, і всередину посунули козаки, затоплюючи своїми червоними жупанами всю церкву. Жінки, що були всередині, враз розступилися, поприлипавши до стін. Козаки стали, роззирнулися і швидко зауважили переляканих на смерть євреїв.

– Он вони, христопродавці. Беріть їх, хлоп’ята! – наказав вусатий козарлюга, що крокував попереду.

– Спиніться! – наказав отець, але запорожці вже грізно оточили євреїв і почали брати їх за лапсердаки.

– За спаплюжені святині наші, за сиріт і вдів козацьких – підуть жиди до пекла!

– Спиніться, прошу вас! Ми всі тут під Богом, бо це є дім Господній! – повторив голосніше отець і став перед козаками, наставивши хреста.

– А у них інша віра, отче! Жид, лях і собака – то є віра однака! Тому не місце їм у храмі Божому, а лише на дереві, на мотузці!

Раптом поруч зі священиком стала Марія, а за нею – й інші жінки.

– А що ж це за бабський бунт, трясця його матері! – спаленів вусатий.

– Не треба, хлопці. Не для того ви сюди прийшли, – сказала Марія, і її тихі слова зупинили злих запорожців.

– Пропустіть полковника, – пішов раптом гул по церкві, козаки розступилися. Всередину проштовхався високий вусатий чоловік із перначем у руці і шаблею за поясом. Разом із ним були старшини: з одного боку – Східняк, а з іншого боку – Іван?!! Так, це і справді був Іван з Городка! Чого ж він так близько стоїть до самого полковника Капусти? Бо саме він, Іван, організував місцевий люд і допоміг козакам узяти місто малою кров’ю, та ще й під самим носом у панів!

Полковник підійшов, розгледівся, одразу все зрозумів. Тут же гаркнув на козаків:

– Ви що, лобуряки, жидків хотіли просто тут, у Храмі Господньому, порішити?!

– А що ж робити з тою невірою?!!

Почувши це, полковник спохмурнів, Східняк з Іваном стали ще ближче до нього.

– Батько Хмель казав ляхів і жидів без потреби не різати. Хто порушить гетьманський наказ – сам на дереві повисне!

Кілька запорожців спробували сперечатися, та Вусатий підняв догори руку, аби затихли.

– Годі. Наказ є наказ. Аби тільки та доброта нам боком не вилізла.

Він пішов до виходу, його козаки – за ним. Ті, що лишилися, мов по команді, зняли шапки і перехрестилися. Подякувавши Господу своєю короткою молитвою, полковник підійшов до отця.

– Спасибі вам, отче. Благословіть! – Капуста, а за ним й інші стали на коліна.

– Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Полковник поцілував священику руку, а тоді всі дружно пішли до виходу.

– Чекайте, – стримав панотець. – Усі наші хлопці пішли до Хмельницького. Тож і мені з вами…

Капуста махнув головою на знак згоди. Тим часом Іван побачив Марію, підійшов до неї.

– Ти йдеш? – спитала вона його.

– Скоро повернуся – роботу ще маємо. А ти ж тут сиди, чекай! У церкві – безпечно.

Вона хотіла іще щось сказати, але Іван поцілував жінку в чоло і пішов за козаками. Марія озирнулася – з іконостасу дивився на неї архангел Гавриїл, що приніс Діві Марії таку благу вість.

Розділ 27

Східняк

Хмельницький дотримав своєї обіцянки: він прийшов під Львів, полк Максима Кривоноса узяв неприступний досі Високий Замок. Козацькі війська пішли далі. Городок горів, палали панські, війтівські та старостинські фільварки, а разом з ними і хати поляків. Із замком було набагато складніше: тамтешня залога разом із єзуїтами прилеглого монастиря засіли за високими стінами твердо. Після чергового шаленого штурму замок нарешті здобули, вирубавши його оборонців до лаби.

Стихло. Не чути більше вибухів, стрілянини і криків. Втомлено сівши просто на битій землі, я перемотував рану на своїй руці і проклинав того ієзуїта, що поцілив у мене з мушкета. Через кіптяву, дим і пороховий чад раптом побачив, як з боку церкви поспішала якась жінка. Впізнав – Марія. Вона почала розглядатися: на той час козаки уже були повсюди. Вони спокійно зносили захоплену здобич, перемотували свої рани, стягували трупи побитих жовнірів. Когось навіть повісити встигли – тіло гойдалося на шнурку над самою її головою. Пахло горілим.

– Води, – попросив хтось поруч.

Марія озирнулася – це був польський жовнір.

– Сивоокий?

Він поглянув на неї стражденними очима.

– Хто ти, кобіто, звідки мене знаєш? – запитав поляк.

– Ти бував у нас удома. Ви з моїм чоловіком то справи разом вершили, то сперечалися й сварилися. А ще – воювали разом. Ви побили татар на Синій Воді, під Грюнвальдом зупинили хрестоносців, під Оршею – москалів, а під Хотином – врятували Європу від турків.

Жовнір посміхнувся.

– Були часи… Дай же мені напитися, аби легше було на той світ іти…

Дивно, коли я до нього підійшов, аби допомогти, він тільки відмахнувся. Гордий. Марію ж попросив. Жінка мала свій клопіт, та