Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 5.4

Словом, лежачі на здоровезному ліжку з, мабуть, найзручнішим у світі матрасом, я думала про стареньке полуторне, що залишилося в моїй квартирі, й, всупереч будь-якому здоровому глузду, сумувала за ним.

Робота над картиною мала розпочатися лише завтра, а їжу нам досі не привезли, тож я дістала з рюкзака ноутбук і вирішила пошукати якийсь фільм чи серіал для фону.

Як і в багатьох інших людей, зазвичай мені важко визначитися із тим, що саме я хочу дивитися, й пошук займає в мене більше часу, ніж сам перегляд. Та це мене не зупиняє. Тим паче, що в мене досі діяла річна підписка на один зі стрімінгових сервісів.

Десь за півгодини меланхолійного гортання стрічки з запропонованих фільмів та серіалів, я обрала якусь романтичну комедію з елементами детективу та бойовика. Це, знаєте, щось типу стандартної романтичної комедії з тропом від ворогів до коханців, тільки там героїв вбити прагнуть зазвичай не метафорично, а цілком буквально. З викраданнями, пострілами, отруєнням чи вибухівкою під машинами… Ну, ви зрозуміли.

Усе обмежено лише бюджетом фільму та фантазією сценаристів. 

Ввімкнувши фільм, я знову дістала з-під подушки етюдник, поки що гадки не маючи, що збираюся малювати… Але точно не черговий портрет мого замовника! Бо, давайте чесно, ідея того, що чийсь скетчбук буде заповнений виключно портретами однієї людини, така сама стрьомна, як і кімната в хаті хлопця, обклеєна фотографіями якоїсь дівчини, зробленими без її згоди.

Один малюнок чи два — це, звісно, трохи дивно, проте ще куди не йшло. Але більше…

Я не хочу колись відчинити двері, й зв’ясувати, що мене підозрюють у його переслідуванні та убивстві, користуючись моїми замальовками, як доказом моєї провини.

Хай там як, я малювала, фоном дивилася сцену якогось переслідування, і думала про те, що Артур, певно, забув зробити замовлення. Або ж передумав. А їсти хотілося.

Тож, прочинивши двері, я саме збиралася його пошукати, щоб спитати про це, і зрозуміти, чи не варто мені вискочити по їжу до якогось супермаркету.

Погода, звісно, була доволі паскудна, проте чого тільки не зробиш, щоб не померти з голоду.

От тільки не встигла я і двох кроків по коридору зробити, як почула дзвінок у вхідні двері, і побачила, як Артур вийшов з сусідньої кімнати, тримаючи руки у кишенях чорних домашніх штанів. Помітивши мене, він всміхнувся.

— Це, певно, кур’єр. Я зустріну.

У відповідь я лише знизала плечима.

Звісно, це ж його дім, і замовлення робив саме він, тож нехай. Мені байдуже, якщо мені дадуть поїсти.

Спочатку усе було гаразд. Артур відчинив двері, і я побачила якогось хлопця з чорною термосумкою з лейблом якогось ресторану. Той вийняв з неї пакети з нашим замовленням, і Артур саме збирався розрахуватися, коли раптом кур’єр вийняв з кишені пістолет.

Спочатку я подумала, що мені здалося. Втомлений мозок плюс фантазія, розбурхана фільмом…

Або ж я задрімала біля ноутбука.

Це було набагато логічнішим поясненням, ніж те, що хлопець, що доставляє їжу, раптом вирішив нас вбити.

Однак, на мій великий жаль, це була реальність.

Я завжди вважала уповільнену зйомку, коли герої потрапляють в якусь небезпечну ситуацію: на них мчиться машина, летить куля або згори падає рояль, — нереалістичним художнім прийомом. Та, як зв’ясувалося, в житті таке теж буває. Принаймні так мені здалося.

Реакція Артура була миттєвою. Пролунав постріл, від якого я ледь не посивіла, та, завдяки йому, куля нікого не зачепила. Він намагався вибити з рук нападника пістолет, і водночас прокричав мені:

— Ховайся!

Ну, мені двічі повторювати не треба. Я, ледь не повзком, повернулася до кімнати і, скориставшись замком, за умовами договору встановленим з внутрішньої сторони, зачинилася у ній. А тоді кинулася до мобільного телефона, викликаючи поліцію.

Найскладніше у подібній стресовій ситуації — розповісти усе максимально стисло та спокійно. Так, щоб оператор, відпрацювавши майже весь свій робочий день, зрозумів усе, що ти кажеш, з першого разу, та почув адресу.

Цікавий факт. Коли ти тремтиш, затинаєшся і майже не контролюєш не те, що власну вимову, а й свої кінцівки, і оператор відповідає тобі ніби з цегли зо дна якогось акваріуму, перепитуючи кожне слово по два-три рази, рівень твоєї паніки та роздратування зростає втричі. А віра у те, що до тебе доїдуть, ба більше, вчасно встигнуть тобі допомогти, опиняється десь на рівні нуля.

Якщо на додачу до цього хтось ще й стукає у двері твоєї кімнати… Що ж. 

Мабуть, прихопивши з собою шокер, я дещо недооцінила рівень свого невезіння.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍