Філіп Кіндред Дік - Убік

Джо натиснув кнопку на дверях шафи, й вони різко відкрилися під дією пружинного механізму.

На підлозі лежала купка висушених, майже муміфікованих останків згорнутого клубочком тіла. Його ледь не повністю вкривали розкладені рештки того, що колись, вочевидь, було тканиною, так немов це тіло, поступово всихаючись впродовж тривалого періоду, з часом знову втягнулось у те, що раніше слугувало йому одягом. Джо нахилився і перевернув останки. Вони важили всього декілька фунтів. Від натиску його руки кінцівки розпрямилися, утворивши подовгуваті кісткоподібні форми, що шурхотіли немов папір. Волосся здавалося надзвичайно довгим. Жорстке й заплутане, як дріт, воно чорною хмарою закривало обличчя. Він присів, не рухаючись, не бажаючи бачити, хто то був.

Здушеним голосом фон Фоґельзанґ проскрипів:

— Воно старе. Повністю висушене. Ніби пролежало тут сторіччя. Я спущуся й повідомлю менеджера.

— Це не схоже на дорослу жінку, — промовив Джо. То могли бути лише дитячі рештки. Надто вже маленькі вони були. — Це ані Пет, ані Венді, — сказав він і прибрав пасма волосся з обличчя. — Таке враження, ніби його випалювали в печі. За дуже високої температури й протягом тривалого часу.

«Вибух, — подумав він. — Надвисока температура від бомби».

Чип мовчки втупився поглядом у зморщене, потемніле від жару обличчя. І він знав, хто це, хоч і насилу її упізнав.

Венді Райт.

«Напевне, вона зайшла до кімнати десь посеред ночі, — міркував Джо, — а потім у її тілі чи довкола неї розпочався якийсь процес». Вона відчула це й заповзла у шафу, сховавшись, щоб він не дізнався. Воно охопило її в останні кілька годин життя, а може, хвилин, — він сподівався, що це тривало всього хвилини, проте вона не видала ані звуку. Не розбудила його. «Або ж, — думав

Чип, — вона намагалася, та не змогла, не змогла привернути мою увагу. Може, лише коли її спроби розбудити мене зазнали невдачі, вона й заповзла у цю шафу».

«Молю Бога й сподіваюся, — думав він, — що це тривало не довго».

— Ви ніяк не зможете їй допомогти? — запитав Джо у фон Фоґельзанґа. — В мораторіумі?

— Надто пізно. У ній не лишилося ані крихти на- півжиття. Тіло зазнало цілковитої руйнації. Це... та дівчина?

— Так, — кивнув він.

— Краще вам покинути готель. Негайно. Заради вашої ж безпеки. Голліс — це ж Голліс, правильно? — зробить із вами те саме.

— Мої сигарети, — сказав Джо. — Висушені. Довідник дворічної давності на кораблі. Прокислі вершки й запліснявіла кава. Застарілі гроші.

Причина спільна — старіння.

— Тоді, на Місяці, коли ми повернулися на корабель, вона так і сказала: «Я почуваюся старою». Він замислився, намагаючись погамувати свій страх, який тепер переростав у жах. «Однак той голос у відеофоні, — подумав Джо. — Голос Ранситера. Що це могло б означати?

Він не бачив загальної картини, не міг збагнути значення всього цього. Голос Ранситера у слухавці відео- фона не вкладався у жодну теорію, яку він міг би вибудувати чи уявити.

— Радіація, — сказав фон Фоґельзанґ. — Мені здається, вона зазнала впливу великої дози радіації, ймовірно, за якийсь час до цього. Я б навіть сказав, величезної дози.

— Думаю, вона померла через вибух, — відповів Джо. — Той, від якого загинув Ранситер.

«Частинки кобальту, — сказав Чип подумки. — Гарячий пил, що осів на неї і яким вона надихалася. Але тоді всі ми так помремо. Швидше за все, нас він також не оминув. Цей пил у мене в легенях. І в Ела. І в решти інерціалів. У такому разі ми нічого не вдіємо. Надто пізно. Ми про це не подумали, — усвідомив Джо. — Нам навіть на думку не спало, що вибух був наслідком мікронної ядерної реакції. Не дивно, що Голліс дозволив нам утекти. Та все ж...»

Це пояснювало смерть Венді і пересушені сигарети. Але не застарілий довідник, монети, що вийшли з обігу, чи зіпсованість вершків та кави.

Це також не пояснювало голос Ранситера, той нескінченний монолог у відеофоні готельного номера. Який припинився, щойно слухавку зняв фон Фоґельзанґ. «Колцхтось інший спробував його почути, — усвідомив Чип. — Мені треба повертатися до Нью-Йорка, — думав Джо. — І всім, хто був на Місяці під час вибуху, треба зібратися разом і поміркувати, як цьому протидіяти. Насправді, лише так ми зможемо дійти до якогось рішення. Або ж усі помремо — одне за одним, як це трапилося з Венді. Чи навіть у якийсь гірший спосіб, якщо це можливо».

— Попросіть в адміністратора, аби принесли поліетиленовий пакет, — звернувся Джо до власника мора- торіуму. — Я покладу її туди й заберу з собою до Нью- Йорка.

— Хіба це не справа поліції? Таке жахливе вбивство. Слід сповістити їх про те, що трапилося.

— Просто попросіть принести пакет, — мовив Джо.

— Гаразд. Це ваша співробітниця, — власник мора- торіуму рушив коридором.

— Колись була, — сказав Джо. — Вже ні.

«Напевне, це був би її перший раз, — подумав він. —

Але, можливо, у якомусь сенсі так навіть краще. Венді, я забираю тебе з собою, забираю тебе додому».

Але не так, як він планував.

Різко порушивши загальну мовчанку, Ел Геммонд звернувся до інерціалів, що сиділи навколо величезного дубового столу для переговорів:

— Джо повернеться з хвилини на хвилину, — для певності він поглянув на наручний годинник. Той, схоже, зупинився.

— А тим часом, — мовила Пет КДнлі, — пропоную подивитися по телевізору вечірні нбрини й дізнатися, чи Голліс вже встиг підкинути журналістам звістку про смерть Ранситера.

— У сьогоднішній газеті про це не було ані слова, — сказала Еді Дорн.

— Теленовини значно актуальніші, — відповіла Пет. Вона простягнула Елу п’ятдесят центів, щоб увімкнути телевізор, розташований за шторкою в глибині переговорної кімнати — неймовірний кольоровий поліфонічний зо-апарат, яким так пишався Ранситер

— Увімкнути його, містере Геммонд? — нетерпляче запитав Семмі Мундо.

— Вмикай, — сказав Ел. Роздумуючи про щось, він кинув монету Мундо, який спіймав її й почимчикував до телевізора.

Волтер В. Вейлз, юрист Ранситера, нервово вовтузився на стільці й крутив у своїх тонких аристократичних руках застібку від портфеля.

— Вам не варто було лишати містера Чипа в Цюриху, — врешті сказав він. — Без нього ми нічого не можемо зробити, а нам вкрай важливо подбати про всі