Марі-Анна Харт - Драена: Спадщина зграї, Марі-Анна Харт

«Я щасливий, тому що хочу бути з тобою»…

Кейт лягла на ліжко, втупившись у стелю. Думка «Я щасливий, тому що хочу бути з тобою» не полишала її, повторюючись у голові знову й знову.

Вона заплющила очі, дозволяючи спогадам огорнути її, мов хвиля. Перша зустріч, ненав’язливий флірт, іскра зацікавленості, що спалахнула між ними. Їхня близькість… усе це здавалося таким живим, наче вона могла простягнути руку й доторкнутися до тих моментів.

Але раптом ця солодка ностальгія змінилася іншим запитанням, тим, що вона так довго відганяла.

А чи справді я щаслива?

Кейт повернулася на бік, обійнявши подушку, ніби це могло дати їй відповідь. Її серце стислося від суперечливих почуттів. Вона згадала його погляд — такий ніжний і теплий, якого вона так довго прагнула. Його голос, що звучав у її голові, шепочучи ті слова, які так сильно зачепили її душу.

Але разом із цим спогади приносили й сумніви.

Чи цього достатньо?

Щастя — це просто миттєвість? Чи це щось більше, глибше? Вона відчувала, що стоїть на межі, балансує між минулим і майбутнім, намагаючись зрозуміти, в якому напрямку зробити наступний крок.

Їй так хотілося вірити, що ці слова — правда. Що він дійсно щасливий з нею. Але чи могла вона сказати те саме?

Кейт зітхнула, заплющуючи очі. Завтра вона знайде відповідь.

Або хоча б зробить вигляд, що знайшла.

Кейт лежала, вдивляючись у темряву кімнати. Тиша огортала її, але думки все ще вирували в голові, не даючи спокою. Вона повернулася на інший бік, намагаючись знайти зручну позу, але подушка здавалася надто жорсткою, ковдра — занадто теплою, а власні роздуми — надто гучними.

Вона зосередилася на своєму диханні: вдих… видих… Повільно. Рівно. Глибоко. Її повіки стали важкими, а тіло почало розслаблятися.

Спогади ще блукали десь на межі свідомості: тепло його рук, звучання голосу, відчуття близькості… Образи змішувалися, розчинялися, тонули в тиші.

Її дихання стало глибшим, а думки — розмитішими. Ніби хвилі відпливали, забираючи напругу, сумніви, запитання.

Ще мить — і сон накрив її, немов легка ковдра. І в темряві, перед тим як повністю поринути в забуття, Кейт здалося, що вона чує знайомий голос.

«Я щасливий, тому що хочу бути з тобою»…

І цього разу ці слова здавалися теплими, немов обійми.

 

 

 

 

Кейт повільно розплющила очі. Перші секунди вона ще перебувала в напівсні, не розрізняючи реальність від мрій. Стеля здавалась їй далекою, розмитою, а в голові лунав відголосок чийогось голосу.

Вона глибоко вдихнула, відчуваючи, як тіло повільно оживає після сну. Ковдра була сплутаною, одна її частина звисала на підлогу, ніби вона ворушилася всю ніч.

Кейт сіла на ліжку, провівши долонею по обличчю. Щось у її грудях було важким, наче сон залишив по собі дивний післясмак. Вона намагалася пригадати, що саме їй снилося, але образи вислизали, залишаючи лише слабке відчуття чогось знайомого.

За вікном ще було тихо. Світ тільки починав прокидатися, і в цьому передранковому спокої вона відчувала себе самотньою.

Я щасливий, тому що хочу бути з тобою…

Ці слова знову виникли в її думках. Але тепер вони звучали інакше. Не так впевнено. Не так тепло.

Кейт провела пальцями по губах, ніби могла торкнутися відповіді.

А що, якщо він помилявся?

Її серце стиснулося, але вона швидко скинула з себе ці думки. День тільки починався. І вона не дозволить нічним сумнівам отруїти його.

Двері тихо відчинилися, і в кімнату увійшов Ділан. Він був одягнений у темні джинси та просту футболку, що підкреслювала його спортивну фігуру. В руках він тримав піднос, а запах смаженої їжі швидко заповнив кімнату, змушуючи Кейт почуватись більш розслабленою.

— Доброго ранку, — промовив він, усміхаючись. — Сподіваюся, ти голодна.

— Від їжі не відмовилася б , — відповіла Кейт, не відриваючи погляду від підноса.

— От і чудово, — сказав він, ставлячи піднос біля ліжка.

На підносі були оладки з медом, яєчня з беконом і чашка апельсинового соку. Кейт ледь стримала посмішку, коли побачила їжу, але зразу ж почала снідати, поки Ділан ліг поруч, опустившись на ліжко. Його присутність завжди була такою природною, майже заспокійливою.

— Чому ти тут? — запитала вона, ковтнувши сік, поглядаючи на нього.

Ділан підняв брови, наче здивувався таким питанням, але його посмішка залишалася такою ж теплою, як завжди.

— Вирішив зробити твій ранок приємним, — відповів він, спокійно поклавши руку на подушку, де вона тільки що лежала.

Кейт не могла не помітити, як він був уважний до деталей. Це навіть трохи здивувало її, адже не так часто вона отримувала від когось таку турботу без якої-небудь очевидної причини.

Кейт зробила кілька ковтків соку, а потім поглянула на Ділана, який лежав поруч з нею. Його присутність здавалась такою природною, ніби все на своєму місці. І все ж у її серці залишалась якась невизначеність, яку вона не могла зрозуміти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍