Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

— Тобі обов’язково говорити мені гидоти? — розлютилася Віра. — Ну, допустимо, Павло захотів її трахнути. І що? Думаєш, він мене покине? Як би не так. Нас пов’язує дещо міцніше.

— О, це інтригує. Можна дізнатися, що саме? — чесно кажучи, я не очікувала відповіді, але Віра була явно не в найкращій формі, а люди в такому стані часом розповідають зайве.

— Ні, — єхидно посміхнулася вона, — але якщо я вирішу нашкодити, у нього можуть виникнути проблеми. У бізнесі, я маю на увазі.

Вона театрально відкинулася на спинку крісла, готова розповідати далі, ніби перед нею зібрався натовп слухачів.

— Наразі справи в нього йдуть не надто добре. Він потребував великого кредиту, і отримав його завдяки моїм зв’язкам. Умови щонайменше… вигідні. Я не хочу, щоб у тебе склалося про мене погане уявлення. Я йому допомагаю, тому що він мені подобається. І я точно знаю, що він ставиться до мене дуже добре. Не вимовлятиму слово “любить”, не люблю я його, але ми близькі люди і цінуємо один одного. 

— Ну так, просто чудова історія про фінансову залежність і взаємне маніпулювання.

— Ой, не треба мені тут моралі читати! — махнула рукою Віра. — Як і кожен чоловік, він іноді робить дурниці. Я спокійно ставлюся до цього. Зрештою, він мені не чоловік, та якби і був чоловіком.

- Тобто зрада не справила на вас враження?

- Це завжди справляє враження, причому виключно неприємне. Питання в тому, як ти до цього ставишся: один із розумінням, інший хапається за ніж. Так ось, мені не спаде на думку хапатися за ніж.

— А ви йому теж… так само легко зраджуєте? — підняла я брову.

Віра подивилася на мене, ніби я спитала, чи справді Земля кругла. Потім розсміялася. Голосно, з викликом.

— Ти ще надто молода, щоб зрозуміти такі речі.

В цей момент у мене задзвонив телефон. Це був Андрій.

— Слухаю.

— ДЕ ТЕБЕ ЧОРТИ НОСЯТЬ?! — заволав він так, що я трохи відсунулась від слухавки.

— Спілкуюся з однією знайомою.

— Адреса, — вже більш спокійно, але все ще зло промовив він.

Я назвала адресу, а у відповідь отримала коротке:

— Скоро буду. Ні кроку звідти.

Віра гмикнула:

— Яка у вас ніжна дружба.

— Добре, ми з’ясували, що не ви її вбили, але хтось же це зробив. Можливо, ви щось знаєте про її життя?

— А тобі це навіщо?

— Скажімо, я не надто довіряю правоохоронним органам і хотілося б розібратися в ситуації, в яку мене втягнули.

— Добре, запитуй.

— Мені сказали, що ви возили її до Райзмана. Не знаєте, вона ще зверталася до нього про допомогу?

— Звичайно. Вона думала, що зможе таким чином повернути колишнього чоловіка. За одну цю дурість її слід було б… ну, не вбити, але добряче струсонути. Мені добре відомо, що він за людина. Та він би просто розсміявся. Я відмовляла її від цієї дурної витівки, але вона вирішила, що обійдеться без моїх порад. І ось результат.

Віра схрестила руки і скривилася, ніби згадала щось дуже неприємне.

— Ви вважаєте, її вбили через це?

— Це було дуже давно і це зовсім інша історія. — Віра примружилася. — Хоча… якщо б він дізнався, що вона живе собі спокійно тут, міг би і прибрати її. Або ти могла. Через ревнощі. А що, довго терпіла, але все таки не витримала і завалила спочатку його, а потім її.

— Ага, прямо так і вбила.

— Хоча, це дурниці. Бачила я твого чоловіка. Не вартий він того. Та й ти не дуже схожа на горем убиту зраджену дружину. Одна ваша дружба чого варта.

— Чекайте, тобто ви знали?

— Авжеж! Ми тут ще сиділи, пили коктейлі й сміялися з того, яка ти наївна. Хоча зараз я вважаю, що ти цікава людина.

— Так, я дуже цікава особистість. Навіть вам сподобалася.

Віра примружилася, ніби намагаючись визначити, чи не знущаюся я. Але алкоголь зробив свою справу.

— Мабуть, так і є, — задумливо промовила вона. — Коли Ганна познайомилася зі своїм колишнім, прибігла й усе мені розповіла. Вона завжди мені все розповідала. Ну, майже все. Напевно, я б збожеволіла від ревнощів, якби не знала, що на неї чекає. Так я також колись з ним спала. І навіть була закохана в нього. Божевільне кохання. Але я знала і слухала її із задоволенням, а сама думала: давай, давай, радуйся, а через місяць, максимум півроку, він викине тебе зі свого життя, і ти навіть ахнути не встигнеш. І всі її нікчемні спроби викликали в мене сміх. Дура, вона навіть не зрозуміла, з ким має справу. Звикла лазити з усякою нікчемністю. А він... він одружився з нею. Для мене це був удар.  Знаєте що я подумала?

— Ні, але хотіла б знати.

— Я раптом подумала: я ж могла б її вбити. Серйозно. Якби він її не кинув, то могла б.

Віра сказала це так буденно, ніби обговорювала рецепт борщу. Я вже хотіла щось вставити, але вона, натхненно закотивши очі, продовжила:

— Але він швидко зрозумів, яка вона насправді. Вона тоді метнулась, знайшла іншого дурника й знову вискочила заміж. Але, звісно, не витримала. Вже скоро була тут і вигадувала всілякі божевільні плани, щоб його повернути. Я ледь не померла від сміху тоді. Та він просто виставив її геть і думати про неї забув.

— Хто? — вкрадливо поцікавилася я.

— Що?

— Хто був її чоловіком?

Віра на секунду завмерла. Обличчя стало блідим, руки нервово стиснули келих, наче він міг врятувати її від мого питання.

— Яка різниця? — різко відмахнулася вона. — Він до її смерті ніякого відношення не має, бо навіть не знав, що вона тут. Ти засиділася. — Вона підхопилася і підійшла до вікна, ніби роздумувала, чи не вистрибнути зараз для драматичного ефекту.

Я проігнорувала її театральний жест і вирішила дотиснути:

— У неї були романи після цього?

— Скільки завгодно, — відмахнулася Віра, ніби рахувала не її коханців, а мух у літню спеку.

— Можете когось назвати?

— Студентик, художник, діджей… якийсь Женя…

— Женя хто?

— Не знаю прізвища, але у нього кафе на Садовій. Ми якось туди заходили. Ну, і ще десятки дрібних інтрижок. Вона ж тут як хамелеон: трохи зміниш зачіску, ім’я, і вперед за новими подвигами.