Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

– Агов, Марвіне, це ти? – сказав Зафод у трубку. – Як ся маєш, хлопче?

Настала невеличка пауза, після якої почувся слабенький голос.

– Гадаю, варто вам повідомити, що я дуже пригнічений, – сказав він.

Щоб краще було чути, Зафод прикрив трубку долонею.

– Це Марвін, – почулося з того кінця.

– Привіт, Марвіне, – гукнув він у трубку, – ми тут чудово розважаємося.

Наїдки, напої, трохи лаємося, а Всесвіт тим часом летить під три чорти. Де тебе можна знайти?

Знову пауза.

– Знаєте, тільки не треба вдавати, що ви цікавитеся мною, – нарешті промовив Марвін. – Я прекрасно розумію, що я всього-на-всього робот-слуга.

– Гаразд, гаразд, – сказав Зафод, – але де ти зараз є?

– “Ввімкни передню тягу, Марвіне”, – наказують вони мені, – “відчини шлюз номер три, Марвіне”, “чи не міг би ти, Марвіне, підняти з долівки той папірець?” Чи міг би я підняти папірець! Це вони наказують мені, у кого мозок не менший за цілу планету...

– Егеж, егеж, – у голосі Зафода заледве чи можна було вловити бодай натяк на співчуття.

– Але я уже звик до зневажливого ставлення, – бубонів Марвін. – Я можу навіть піти і вилити собі на голову відро води, якщо побажаєте. Чи не хочете ви, щоб я вилив собі на голову відро води? У мене воно напохваті. Зачекайте хвилинку.

– Агов, Марвіне... – вставив слово Зафод, але вже було надто пізно. З трубки почулося дивне калатання і плюскіт води.

– Що він каже? – запитала Тріліан.

– Нічого, – відповів Зафод, – він просто зателефонував, щоб вилити перед нами душу.

– Ну ось, – почувся голос Марвіна, який знову повернувся до телефону. Навіть було чути, як з нього стікає вода. – Я сподіваюся, тепер ви задоволені...

– Еге ж, – перебив його Зафод, – а тепер, будь ласка, скажи, де ти є?.

– Я на стоянці, – відповів Марвін.

– На стоянці? – запитав Зафод. – Що ти там робиш?

– Я ставлю зорельоти на стоянку. Що ж іще можна робити на стоянці?

– Гаразд, далеко не відходь. Ми вже йдемо до тебе.

У наступну мить Зафод уже зірвався на рівні ноги, кинув трубку і залишив підпис на рахунку – “Хотблек Дезіато”.

– Рухаймося, – сказав він, – Марвін на стоянці. Ходімо вниз до нього.

– Що, він робить на стоянці? – запитав Артур.

– Доглядає за транспортом. Що ж іще, недотепо?

– А як же кінець Всесвіту? Ми ж не побачимо основного.

– Я уже усе бачив. Мотлох, – недбало кинув Зафод, – просто йикилев хубив, та й по всьому.

– Що, що?

– Великий вибух, але навпаки. Ходімо, ну ж бо, рухайтеся.

Мало хто з присутніх звернув на них увагу, коли вони пробиралися між столиками до виходу. Усі погляди були прикуті до жахів, що діялися на небі.

– Зараз можна спостерігати ефектне явище, – коментував Макс, – якщо уважно придивитися, то у лівому верхньому кутку на небі можна побачити, як закипає зоряна система Гастроміл і перетворюється на ультрафіолетове випромінювання. Є тут хто із зоряної системи Гастроміл? Десь ззаду почулося кілька несміливих вигуків.

– Що ж, – на обличчі Макса розпливалася сяюча усмішка, – уже надто пізно хвилюватися, чи не залишили ви, бува, праску ввімкненою.

РОЗДІЛ 18

Головне фойє ресторану було майже безлюдним, але Форд прямував до виходу зиґзаґами, наче постійно обминав когось.

Зафод міцно вхопив його за плече і сяк-так завів до кабінки біля протилежної стіни холу.

– Що ти збираєшся зробити з ним? – запитав Артур.

– Його треба протверезити, – сказав Зафод, опускаючи монету у проріз автомата. Замигали лампочки, зашипів газ.

– Привіт, – вигукнув Форд, виходячи з кабінки через пару хвилин. – Куди ми йдемо?

– Вниз на стоянку транспорту, рушаймо.

– А як щодо Телепортативних часових машин? – поцікавився Форд. – З їхньою допомогою ми дістанемося прямісінько до “Золотого серця”.

– Авжеж, але мені набрид цей зореліт. Нехай Зарнівуп потішиться ним. Я не маю бажання грати в його ігри. Поглянемо, можливо, знайдемо щось інше.

З допомогою Транспортера щасливих вертикальних людей виробництва корпорації “Сіріус кібернетікс” вони спустилися у підземелля під рестораном.

Вони залишилися задоволені, переконавшись, що над ліфтом уже добряче познущалися – пообписували і пообдряпували – і той, везучи їх донизу, уже не намагався ощасливити своїх пасажирів.

Ліфт зупинився на дні шахти, двері відчинилися, і в обличчя вдарило холодне застояне повітря.

Перше, що вони побачили, вийшовши з ліфта, була довга бетонна стіна з п’ятдесятьма дверима – за ними містилися туалети для п’ятдесяти основних форм життя. Проте, як і на усіх інших стоянках Всесвіту впродовж усієї історії стоянок, тут же усе інше перебивав запах нетерпіння.

Вони завернули за ріг і опинилися на рухомій платформі, з якої відкривалася панорама просторого ангару, протилежний бік якого ховався у темряві.

Він був поділений на площадки, на яких стояли космічні кораблі. Вони належали гостям ресторану. Там були невеличкі загальновживані зорельоти, виробництво яких поставлено на конвеєр. Були там і великі просторі кораблі-лімузини, забавки багатіїв.

Коли платформа проповзала над ними, очі Зафода поблискували – то цілком могла бути заздрість. По правді, краще сказати прямо – це справді була заздрість.

– Ось він, – сказала Тріліан. – Марвін. Там, унизу.

Вони подивилися туди, куди вона вказувала. У сутінках вони ледве побачили невисоку металеву постать. Робот апатично вибивав невеликий килимок поруч із велетенським космічним кораблем срібного кольору.

Вздовж рухомої платформи через невеликі інтервали були встановлені широкі й прозорі труби, якими спускалися на стоянку. Зафод зійшов з платформи, ступив до однієї з таких труб і плавно з’їхав донизу. Інші взяли з нього приклад. Пригадуючи про це пізніше, Артур Дент подумав, що це був найприємніший спогад про подорожі Галактикою.

– Агов, Марвіне, – сказав Зафод, підходячи до робота. – Привіт, друже, ми раді знову тебе бачити.

Марвін обернувся і, якщо можливо, щоб на