Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

і майже не відрізнялися від оповитих квітковими гірляндами дерев навколо. І померли брати без агонії, немовби стали частиною буйного квіткового життя Сфаномої, мали такі відчуття і сприйняття, що були притаманні їхньому новому способу існування. Вже незабаром їхнє перетворення було завершене, й кожнісінька волокнинка їхніх тіл зазнала розчинення у квітах. І маси рослин і квітів, невпинно в’ючись і розростаючись, оточили і сховали під собою корабель, у якому брати здійснили мандрівку. 

 

Такою була доля Готара та Евідона, останніх атлантів і перших (якщо також не останніх) людей, що ступили на поверхню Сфаномої. 

 

 

 

Смерть Малиґріса 

 

 

 

Опівнічної години у новий місяць, коли лампи в Сусрані горіли вже лиш де-не-де, а осінні хмари, що повільно сунули небом, пеленали зорі, король Ґадейрон відрядив до поснулого міста дванадцятьох найнадійніших своїх німих. Неначе тіні, що ковзали крізь довколишнє забуття, вони розійшлися розмаїтими шляхами та пощезли у мороці, і невдовзі кожен із них, повертаючись до потемнілого палацу, вів із собою загорнуту в непримітне одіяння постать, не менш мовчазну та обережну, ніж він сам. 

Таким чином, наосліп просуваючись звивистими провулками, крізь глухі печери кипарисових алей у королівських садах, а тоді спускаючись підземними коридорами та східцями, глибоко під палацовими підмурівками дванадцятеро наймогутніших чаклунів Сусрана зібралися разом у склепі з сірого, мов сама смерть, просякнутого вологою граніту. 

Вхід до склепу стерегли демони землі, що корилися архичаклунові Маранапіону, який віддавна був королівським радником. Ці демони пошматували б кожного, хто прийшов неготовим ушанувати їх жертовним узливанням свіжої крові. Склеп осявало мерехтливе світло єдиної лампи, вирізьбленої в серцевині велетенського граната та живленої гадючим жиром. Тут Ґадейрон, без корони на голові та вбраний у непоказний полотняний одяг неяскравої пурпурової барви, чекав на чарівників, сидячи на вапняковому троні, зробленому у формі саркофага. Маранапіон стояв по праву руку від нього, нерухомий і до самого рота сповитий у поховальні покрови. Перед ним був триніжок з орихалку93, що здіймався до рівня плечей; на тім триніжку в срібній заглибині лежало величезне око вбитого циклопа, в якому, подейкували, архимаг міг бачити химерні та пророчі видіння. До цього ока, що лиховісно виблискувало під гранатовою лампою, погляд Маранапіона прикипів, неначе застиглий погляд мерця. 

З усіх цих обставин дванадцятеро чаклунів вирішили, що король зібрав їх з якоїсь надзвичайно поважної і таємної причини. Година та спосіб, у який їх усіх скликали, місце зустрічі, жахливі вартові-стихійники94, простолюдський одяг, в який убрався Ґадейрон, — все це свідчило, що справа потребувала надприродної обачності та потаємності. 

Якийсь час у склепі панувала тиша, і всі дванадцятеро, шанобливо вклонившись, очікували, поки Ґадейрон оголосить свою волю. І тоді голосом, ненабагато гучнішим за різкий шепіт, король мовив до них: 

— Що відаєте ви про Малиґріса? 

Почувши те жахливе ймення, чаклуни помітно зблідли й затремтіли, проте, один по одному, ніби повторюючи завчене напам’ять, кілька з тих, що стояли попереду, відповіли на Ґадейронове запитання. 

— Малиґріс живе у своїй чорній вежі над Сусраном, — заговорив перший із чаклунів. — Темна ніч його сили досі тяжіє над Посейдонісом; усі ми рухаємося в тій ночі, неначе тіні зів’ялого місяця. Він вивищується над усіма королями та чаклунами. Справді-бо, навіть триреми95, що плавають до Тартесса96, та орли, що літають далеко в море, не можуть оминути чорної тіні його оселі. 

— Демони п’яти стихій97 є його фамільярами, — сказав другий. — Нечутливим очам пересічних людей чимало разів випадало уздріти їх, що літають навколо його вежі у пташиній подобі або ж плазують, наче ящірки, стінами та хідниками. 

— Малиґріс засідає у високій залі, — повідомив третій. — Щоразу, коли місяць уповні, йому приносять данину з усіх міст Посейдоніса. Він збирає десятину з вантажу кожної галери. Він заявляє своє право на частку срібла і пахощів, золота і слонокості, які є священними для храмів. Його багатства набагато перевершують статки усіх затонулих королів Атлантиди… навіть тих королів, які були твоїми прабатьками, о Ґадейроне. 

— Малиґріс — старий, як сам місяць, — пробурмотів четвертий. — Він житиме вічно, озброєний супроти смерті темною магією місяця. Смерть стала рабинею в його цитаделі, вона гарує разом з іншими рабами та вражає лише ворогів Малиґріса. 

— Донедавна багато що з цього було істиною, — прорік король, і подих його пролунав, неначе зловісне сичання. — Та нині постав певний сумнів… адже може бути, що Малиґріс — мертвий. 

Здалося, наче трем пробіг зібранням чаклунів, передаючись від одного до іншого. 

— Ні, — мовив чаклун, який допіру стверджував, що Малиґріс є безсмертним. — Адже як таке могло статися? Сьогодні на заході сонця двері його вежі стояли відчиненими, й жерці океанського бога, які прийшли до Малиґріса, принісши йому в дар перли та пурпурові барвники, застали його у високому кріслі з кості мастодонта. Він, своїм звичаєм, прийняв їх гордовито, не мовлячи ані слова, і його слуги, напівмавпи-напівлюди, прийшли без усякого наказу, щоб забрати цю данину. 

— Цього-таки вечора, — додав інший чарівник, — я бачив, як неблимно горять вогні ламп у його чорній вежі, пломеніючи над містом, немовби очі Таарана, бога Зла. Та й фамільяри не полишили його вежі, як це роблять такі істоти, покидаючи померлого чарівника: адже тоді люди почули б, як вони завивають і лементують у пітьмі. 

— Авжеж, — погодився Ґадейрон, — однак людей і перше пошивали в дурні, а Малиґріс завжди був майстром на всілякі облудні лицедійства, викрути й омани. Однак є серед нас той, хто може розгледіти істину. Маранапіон вдивлявся в око циклопа і бачив далекі та приховані місця. Навіть зараз придивляється він до Малиґріса, свого прадавнього ворога. 

Маранапіон, трохи тремтячи під подібним до савана одінням, здавалося, виринув з глибин ясновидного споглядання. Він підвів від триніжка очі барви сяйливого бурштину, їхні зіниці були чорні та непроникні, наче гагат98. 

— Я бачив Малиґріса, — мовив він, обернувшись до таємної ради. — Багато разів я спостерігав за ним отак, маючи на думці дізнатися дещо з таємниць його сокровенної магії, я шпигував за ним опівдні, надвечір’ям і впродовж похмурих опівнічних бдінь у неосвітленім покої. Бачив я його на попелястому світанні та при зорі, що горіла, наче розбурхане полум’я, — але завжди сидить він у величному кріслі зі слонової кості у високому палаці своєї вежі та супить брови, немовби поринувши в задуму. І руки його повсякчас стискають поруччя, вирізьблене у формі василісків99, а його несклепимі, незмигні очі повсякчас обернені до