Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

ефіру, і жодної зірки, жодного, навіть найменшого зі світил, більше не затьмарювало сяйво їхнього суперника — сонця. І найяскравішою з усіх була Сфаномої, що, променіючи, непорушно висіла у порожнечі. 

Одна по одній проминали космічні милі, й планета Земля залишалася позаду; Готар з Евідоном уже майже забули про неї, вдивляючись уперед, у свою омріяну мету. А тоді, озирнувшись назад, брати побачили, що Земля була вже не внизу, а висіла над ними, неначе велетенський місяць. Планета оберталася, і вони роздивлялися її океани, острови та континенти, називали їх один по одному, зіставляючи зі своїми мапами; та марно шукали вони Посейдоніс серед суцільної, неозорої та мерехтливої пустки моря. І брати були свідомі того, що жаль і скорбота, які вони відчували, були належною даниною усій тій зниклій красі, усій затонулій пишноті. І вони ще трохи поміркували про велич, якої була колись сповнена Атлантида, й викликали в пам’яті своїй її обеліски, бані та гори, її пальми з високими пишними гривами та високі, наче язики полум’я, плюмажі її воїнів, які вже ніколи не здіймуться до сонця. 

Їхнє життя у сфероподібному кораблі було сповнене легкості та спокою і мало відрізнялося від того трибу, до якого вони призвичаїлися. Брати продовжували свої звичні студії, провадили досліди, які вони запланували чи розпочали у минулі дні, читали один одному класичну літературу Атлантиди, сперечалися та обговорювали мільйони різноманітних філософських і наукових проблем. І заледве чи Готар і Евідон зауважували плин самого часу, і тижні та місяці їхньої мандрівки ставали роками, а роки складались у люструми, люструми — у декади. Не відчували вони й тих змін, які відбувались у них самих, коли роки почали снувати на їхніх обличчях мережива зморщок, відтіняти їхні чола притаманною літньому вікові барвою жовтої слонової кості та вплітати у їхні чорні бороди білі, ніби горностаєве хутро, нитки. Братам потрібно було вирішити та обговорити надто багато всіляких речей, зважитися на надто багато міркувань і припущень, аби такі тривіальні дрібнички, як ці зміни, могли заволодіти їхньою увагою. 

Минали, майже непомічені, роки, і Сфаномої ставала дедалі більшою і більшою, згодом вона вже оберталася під ними, являючи їхнім очам дивовижні обриси континентів, на які дотепер не ступала нога жодного мандрівця, та морів, якими ще не плавала людина. Тепер усі розмови між Готаром і Евідоном точилися лише про той незвіданий світ, до якого вони невдовзі мали прибути, і про тих розумних істот, тварин і рослин, яких вони могли очікувати там знайти. Коли брати спрямовували корабель до дедалі більшого небесного тіла, що плавало у просторі під ними, їхні донині молоді серця сповнювалися передчуттям, рівного якому ще не дано було спізнати жодній людині. Невдовзі вони зависли над поверхнею планети в оповитій хмарами атмосфері, зігрітій тропічним теплом, але, хоч їм уже по-дитячому кортіло ступити на нову планету, вони мудро вирішили, що варто продовжити подорож на поземному рівні, щоб з певною мірою ретельності та повноти дослідити її поверхню. 

На їхній подив, на ясному обширі під собою вони не знайшли нічого, що свідчило б про роботу розумних або принаймні живих істот. Брати вдивлялися вниз, намагаючись знайти великі міста з екзотичною, повітряною архітектурою, широкі вулиці, канали та геометрично вивірені ділянки орних полів. Натомість перед ними розгорталися лише первісні краєвиди гір, боліт, лісів, океанів, річок і озер. 

Аж ось нарешті вони вирішили опуститися на поверхню. І хоча зараз брати були вже немолодими, ба навіть літніми чоловіками, з п’ятифутовими й білими, ніби горностаєве хутро, бородами, вони посадили подібний формою до місяця корабель з усією вправністю, на яку були здатні в розповні своєї молодості; відчинивши двері, що були запечатані впродовж кількох десятиріч, по черзі вийшли назовні — Готар ішов попереду, адже він був трохи старшим за Евідона. 

Їхніми першими враженнями були палюча спека, засліпливі барви та всепоглинні духмяні пахощі. Здавалося, наче у важкому, незнайомому, незворушному повітрі вчувалися мільйони запахів — запахів, які були майже видимими у формі розклубочених випарів, пахощів, подібних до еліксирів та опіатів, які дарували водночас блаженну сонливість і божественне піднесення. А тоді побачили брати, що повсюди були квіти — вони спускалися в хащі, всуціль усіяні цвітом. Усі ті квіти вирізнялися неземними формами, розмірами, красою і розмаїтістю, рясніли багатобарвними сувоями і завитками пелюсток, які закручувалися та вигиналися, немовби наділені більшою, ніж це притаманно рослинам, життєвістю чи чутливістю. Вони росли з ґрунту, всуціль вкриваючи його щільними сплетіннями стебел і чашечок, звисали зі стовбурів і листя схожих на пальми дерев, огортаючи і змінюючи їх до невпізнаваності; вони густо встилали нерухомі плеса ставків, балансували у верховітті джунглів, наче живі створіння, що розгорнули крила і готові злетіти у напоєні пахощами небеса. І, поки брати споглядали весь той буйний розмай, квіти з чудотворною швидкістю росли, в’янули та опадали, а на їхньому місці виростали нові, немовби являючи очам братів спритні витівки якогось природного закону. 

Готар із Евідоном були сповнені захвату, вони, неначе діти, гукали один до одного, вказували один одному на кожне нове квіткове диво, що було ще вишуканішим і цікавішим за попереднє; і чудувалися брати зі швидкості їхнього дивовижного зростання та занепаду. І вони сміялися з небаченої химерності видовища, коли помітили якихось нових для зоології тварин, що бігли неподалік, послуговуючись більшою, ніж звичайна, кількістю ніг, і з крижів яких проростали схожі на орхідеї квіти. 

Брати геть забули свою довгу мандрівку крізь космос, забули, що була колись планета на ймення Земля та острів, який називався Посейдоніс, вони забули про свою вченість і мудрість, блукаючи серед квітів Сфаномої. Екзотичне повітря та його запахи вдаряли їм у голови, неначе міцне вино, а хмари золотого та білого мов сніг квіткового пилку падали на них зі склепінь, утворених піднесеними догори і переплетеними пагонами; пахощі були потужні, мов якесь фантастичне наркотичне зілля. Братів тішило, що їхні білі бороди та фіолетові туніки припорошує цим пилком і спорами рослин, які линули в повітрі й були зовсім не відомі земній ботаніці. 

Зненацька Готар скрикнув від нового дива і засміявся з іще бурхливішою веселістю, ніж дотепер. Він побачив, що з тильного боку його зморшкуватої правої долоні пробивається химерно згорнутий листок. Той листок розгортався мірою свого зростання, а тоді явив очам пуп’янок, і — подумати лишень! — пуп’янок розпустився, перетворившись на квітку з трьома чашечками, що мали неземні відтінки та додавали свої густі пахощі до млосного повітря. А тоді на лівій долоні його так само з’явилася ще одна квітка, і по тому паростки стали пробиватися з його помережаного зморшками обличчя та чола, випускаючи листя і пелюстки, тоді почерговими ярусами попроростали з його кінцівок і тулуба, переплели з його бородою свої волосоподібні вусики і схожі на язички тичинки. Він спостерігав, як вони ростуть, і не відчував болю, лише дитинний подив і спантеличення. 

А тоді й з Евідонових долонь і кінцівок почали проростати квіти, і невдовзі обидва старці більше не мали людської подоби