Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

Коли п’ятеро гостей разом з унтерофіцером фон Вакенфельдтом і лейтенантом Лаґерльофом ввійшли у вітальню, коли принесли тацю з тодді й усі, крім пана Тюберґа, який назавжди відмовився від алкоголю, наповнили келихи, а майор нарешті розкурив люльку, яка довго лежала без діла, вони одностайно вирішили, що не варто витрачати цінний час на карти й пусті балачки — ​ліпше музикувати.

Саме цього й очікував лейтенант.

Скрипку вручив дзвонареві Маланозові. Той трохи впирався, бо ж скрипка — ​найшляхетніший інструмент, а в цій кімнаті зібралися люди, гідніші заграти на ній, ніж він, дзвонар. Однак на скрипку ніхто не претендував, тож Меланоз страшенно зрадів, ніби знайшов неймовірний скарб, і відразу взявся її налаштовувати.

Флейта, звісно, дісталася панові Тюберґові. На цьому інструменті він грав у полку, коли барабани відійшли в минуле. Стару морбаккську флейту він добре знав, знав, що вона добряче розсохлася, тому побіг на кухню, щоб занурити її у квас і перемотати конопляним волокном, щоб не розсипалася.

Гітару лейтенант віддав рахівникові Ґеєрові. Обличчя рахівник мав тонке, подовгасте; шия теж довга й тонка, очі водянисто-блакитні, пальці тонкі й довгі — ​від нього всуціль віяло витонченістю. По-дівчачому засміявшись, він накинув на шию широку, яскраву шовкову стрічку й ніжно пригорнув до себе інструмент, наче кохану жінку. Гітара мала тільки три струни, але Ґеєр, мабуть, подумав, що йому, тому, хто здебільшого грає на дошці, їх вистачить.

Передбачливий церковний сторож Аскер прихопив з дому власний кларнет. Той лежав в кишені шуби, тож йому достатньо було піти за інструментом у контору.

Унтерофіцер фон Вакенфельдт сидів, як завжди, у кутку й намагався зберігати на обличчі добру міну, бо ж знав, що на жодному інструменті заграти не зможе через подагричні пальці. Лейтенант підійшов до нього з трикутником, на цьому інструменті навіть йому неважко буде заграти, й унтерофіцер невимовно зрадів.

Майор Еренкруна сидів, випускаючи з-під пишних сивих вусів кільця тютюнового диму. Він бачив, як усі по одному розбирали музичні інструменти, але далі незворушно курив.

— Дай-но мені дві каструльні накривки, — ​попросив він лейтенанта. — ​Хай і я трохи зчиню гармидер. Як я знаю, у цьому домі немає інструменту, на якому я можу заграти.

Лейтенант метнувся у вітальню і повернувся з начищеною до блиску валторною на зеленому шовковому шнурі, яку йому пощастило роздобути для майора.

— Як тобі це? — ​запитав він.

Майор аж засвітився від утіхи.

— Ох, який ти молодець, Еріку Ґуставе!

Він відклав люльку й щодуху заходився дути в мундштук, так що в усіх вуха позакладало.

Усі розібрали свої інструменти, але похопилися, що сам лейтенант з порожніми руками.

Той взяв маленький дерев’яний свисток, який, граючи, треба наполовину занурити в склянку з водою. Отоді він видає трелі, не згірш за соловейка.

Зрештою, покликали пані Лаґерльоф, щоб акомпанувала їм на фортепіано.

На честь майора спершу вирішили зіграти «Марш вояків з Бйорнеборґа». Пані Лаґерльоф взяла перші акорди, шість музичних інструментів підхопили, як уміли. Зчинилася така какофонія звуків, що всі аж отетеріли.

Музики старалися щосили. І дзвонар Меланоз, і Ян Аскер, і пан Тюберґ впевнено виконували свою партію, майор часто відставав, а лейтенант підсвистував час від часу: то його свистунець капризував, то він сам хотів збити з ритму інших.

Догравши, усі пожвавилися, звеселіли й вирішила заграти марш ще раз, щоб він прозвучав уже досконало. Майор щосили дув у валторну, аж очі наливалися кров’ю, а щоки, здавалося, ось-ось луснуть, та все ж не надто вправно давав собі раду з інструментом і вибивався з ритму.

Раптом він зірвався з місця і з такою силою пожбурив валторну в кут під грубкою, що поцілив у ногу унтерофіцера Вакенфельдта, у найболючіше місце.

— Чорти б мене вхопили! — ​скрикнув майор. — ​Не хочу псувати «Марш»! Хай грають ті, хто вміють!

Приятелі трохи розгубилися, але заграли втретє, а майор заспівав: «Сини народу, що кров проливають».

Його чудовий, глибокий бас заповнив увесь дім. Голос лився могутнім потоком, а йому вторували деренчливе фортепіано, хрипкий кларнет, цигикання дзвонаревої скрипки, звичне для сільського виконання, розсохла флейта пана Тюберґа, триструнна гітара, ледь чутне дзеленькання трикутника фон Вакенфельдта й свист вередливого лейтенантового свистунця.

Усіх охопив пекучий жаль, бо ж ми втратили Фінляндію[7] і тепер мовби разом з хоробрими вояками Бйорнеборґа виступили в похід, щоб відвоювати в росіян цей край.

А коли марш відгримів, лейтенант кивнув дружині, і вона заграла «Тіні шляхетні, поважні отці» з опери «Ґустав Васа» — ​хіт майора.

Еренкруна затягнув своїм потужним басом, його підхопили інструменти.

На дивані, який стояв у вітальні між вікнами, принишкли й слухали Даніель з Юганом, Анна, Сельма й Ґерда.

Вочевидь, їм веліли сидіти тихо, коли дорослі грали й розважалися. Так наче вони малі діти. Слухаючи оперну арію, мимоволі уявляли, що майор співає про себе й про решту присутніх у вітальні. Для дітей ці люди були мовби примарами минулого, тінями багатої, блискучої епохи, а їм самим дано лише побачити слабкі відблиски давніх часів.

Нова Морбакка

Сімнадцять котів

В останні роки життя полкового писаря у Морбацці жила скотарка на ім’я Брітта Ламберт. Маленька на зріст, негарна, обличчя темне, наче дублене, та ще й одноока. З людьми порозуміння не знаходила, вічно бурчала, але любила худобу й була доброю робітницею. Якщо вночі очікували отелення, вона стелила собі в стайні й там спала. Щодня гріла в пивоварні воду, щоб корови мали тепле пійло, а коли під кінець квітня закінчувалося сіно, і худоба мусила вдовольнятися житньою соломою, не раз крала з конюшні сіно, призначене для коней.

Стайня, де жінка поралася, була стара й темна. Якщо зайти знадвору, то й власної руки не побачиш. Проходи вузькі, підлога в ямах, стійла тісні, а вичистити їх Брітта Ламберт не дуже вміла. Та все ж худоба була доглянута. Не траплялося такого, щоб якась корова переїла, чи поранилася до чогось гострого, чи невдало отелилася. І молока завжди вистачало, і телята підростали. Одним словом, господині Морбакки не доводилося турбуватись про худобу.

Та ще більше, ніж корів, Брітта Ламберт любила кішок. Вона начеб вірила, що коти здатні захищати і її, і худібку. Не було нічого гіршого, як попросити Брітту хоча б іноді топити кошенят, щоб кішок не стало більше за корів. У темній стайні з усіх боків блимали зелені котячі очі. Кішки шугали під ногами, часом і на плечі стрибали, бо їх так привчила Брітта