Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Розділ 12

Кава з автоматів всюди однакова, хоч би де ти був. Це ніби якась міжпланетна несправедливість! Зі стаканчиком у руках, я неквапливо підіймалася на нараду, мимохідь порівнюючи клініку Хьорста зі своєю.

Майже заблукала, тож довелося запитати дорогу у медсестри, яка поспіхом пробігала повз. Коротко постукавши, нарешті зайшла до кабінету.

— А я кажу, що 80 років — це достатній вік для початку індивідуальної практики!

Просторий, світлий офіс був заповнений серйозними обличчями. Сьогодні тут зібралися численні керівники та куратори екстрених груп. Більшість стояли групками, неспішно обмінюючись думками. Попри вчорашній інцидент, атмосфера була зосередженою та діловою. Жодної паніки — усі налаштовані конструктивно розв'язувати питання.

— Спершу розміняй сотню, а тоді вже думай про індивідуальну практику, — зелено волоса ситха елегантно поправила локон.

Лікарі жваво обговорювали окремі операції, адже тут, поки лікар не набере достатнього досвіду, хірургічні втручання зазвичай проводяться виключно у парі.

— Але ж учора доктор Кларк оперувала самостійно! — знайомий рудий лікар з обуренням вказав на мене пальцем.

Це було кумедно. Легким кивком відповівши на погляди колег, я попрямувала до вікна. Величезне панорамне скло відкривало вид на пусте місто, затягнуте сірими хмарами й густим туманом.

— Зрівняв! Ти бачив ту філігранну роботу? Вона явно практикує не одне століття. Хлопче, тобі ще рости й рости до її рівня!

Ця пара тут, схоже, була популярна. Багато хто з усмішкою спостерігав за їхньою суперечкою, але ніхто не поспішав втручатися.

— Міс, не звертайте уваги. Від імені лікарні хочу щиро подякувати вам за допомогу, надану вчора, — до мене підійшов статний літній чоловік і шанобливо вклонився.

Віар Рос — головний лікар і місцева легенда. Я чемно кивнула, приймаючи подяку. За розповідями Еда, я потрапила в дуже цікаве місце. Лікарню спочатку заснували для своїх співробітників, але з розвитком наукового центру вона значно розширила своє призначення. Сьогодні "Хьорст Медицина" — це місце зосередження найновіших наукових розробок і найталановитіших лікарів. Тут немає персоналу з вулиці чи простих випадків.

— У нас обмаль часу, прошу всіх зайняти свої місця, — упевненим кроком до кабінету зайшов містер Хьорст, а за ним, наче вірна тінь, секретар.

Пролунали привітання.

— Отже, якщо всі готові, розпочнемо наше екстрене засідання. Спершу хочу почути медичний звіт. Містер Рос, прошу, — чоловік сів у крісло й жестом вказав на лікаря. Той кивнув і піднявся.

— На 9:00 стан усіх пацієнтів стабілізовано. За ніч зареєстровано ще 18 смертей, 465 осіб перебувають у відділенні інтенсивної терапії. Пацієнти зі легким або середнім ступенем ураженя після надання допомоги були переведені до міських лікарень або відправлені на амбулаторне лікування. Для надання першої допомоги було залучено резервні та зовнішні сили. Увесь персонал викликаний на робочі місця. Обладнання та медикаментів вистачає. Новий графік роботи вже складений.

— Добре. Медчастина, є доповнення? — відповіді не було.

— Я хотіла б отримати доступ до своїх пацієнтів, — спокійно підняла руку, привертаючи увагу. — Сьогодні вранці мене не пустили до реанімаційного блоку через відсутність дозволу.

Хьорст запитально поглянув на головного лікаря й той трохи розгублено кивнув.

— Зайдіть до мене після наради.

— Дякую.

— Ще питання є? Ні? Добре. Тоді зверніть увагу на екран.

На двох бокових галовізорах з’явилися кадри центральної частини міста. Вулиці й будівлі були вкриті засохлою кров’ю, всюди валялися квіти, стаканчики, іграшки... залишки гучного свята. Картина, наче з фільмів жахів.

— Це пряма трансляція. Хочу звернути вашу увагу на квіти. Сьогодні вночі невідомі розкидали їх по всьому місту. Кількість і розташування відповідають числу жертв та місцям їхньої загибелі.

Пелюстки нагадували сніг. Вони зривалися з розкритих бутонів і танцювали в повітрі, занурюючись у свій химерний, сумний танець, зливаючись у загальний вихор і розчиняючись високо в небі. Я не могла відвести погляду від екрана. Знову ці кляті чорні троянди! 

Відчула на собі пильний погляд Хьорста. Ледь помітно похитала головою. Не зараз. Можливо, він і довіряє своїм співробітникам, але я — ні. Хьорст продовжив:

— Жодна терористична організація не взяла на себе відповідальність за цей інцидент. Жодних заяв не прозвучало. У зв’язку з цим у мене є питання до тих, хто допомагав потерпілим учора. Можливо, ви чи ваші підлеглі чули або бачили щось, що може допомогти в розслідуванні? — ставлячи питання, він і його секретар уважно відстежували реакції присутніх.

— У мене був схожий випадок, — підняла руку та сама елегантна ситха. — Коли привезли пацієнта, він увесь час щось бурмотів на кшталт: “вони серед нас”, “ми всі помремо”. Його погляд був затуманений чорною димкою. Через кілька хвилин він помер. У звіті вказана вся докладна інформація, — вона акуратно постукала нігтем по папці, що лежала перед нею.

— У нас також було дещо дивне. Дитина стверджувала, що бачила чоловіка, який червоною фарбою щось малював на стінах. Усі деталі — у звіті, — брутальний силовик вказав на свою папку.

— Добре. Як із камерами?

— Працюємо над цим. Поки знищені дані не відновлені, — відповів худий хлопець в окулярах.

— Чекаю звіту не пізніше другої.

Наступні пів години обговорювалися технічні питання, роздавалися накази. Я не надто заглиблювалася в деталі, віддавши перевагу спостерігати за ситуацією у місці біля вікна. У якийсь момент перед очима промайнув чорний пелюсток. Рефлекторно нахилилася до скла. Серце стиснулося, забилося швидше.

— Здайте документи, — несподівано прозвучало. Я не помітила, як завершилася нарада. — Міс Кларк, залишіться, будь ласка, — коли я вже збиралася вийти, Хьорст зупинив мене.

Працівники підіймалися зі своїх місць, передавали різнокольорові папки секретарю, тихо перемовляючись, один за одним залишали кабінет. Жодної метушні чи зайвих рухів. Незабаром у кабінеті залишилося нас троє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍