Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Зграя отримала поразку, вони не могли нічого зробити. Будь-яка атака була відбита. Тому майже одразу нападники почали відступати. Кущі перестали хитатись, вовки відходили. Лише коли зграю перестали чути, діти розслабились та опустили зброю. Дівчата зітхнули та попадали на пісок, розкинувши руки та ноги в сторони.

Іван опустив лук, потягнувся та позіхнув, показуючи, що взагалі не втомився від атаки хижаків. Хтось з дітей навіть пошуткували, що тепер не треба йти на полювання, лише Руслан пояснив, що вовк – то дика собака, і якщо вони планують їсти їх м’ясо, то мають це розуміти. Костя сказав, що він безстрашний та буде їсти м’ясо вовка. Це ж м’ясо, а воно майже у всіх звірів однакове. Ліза підійшла до хлопця та похлопала по плечу, показуючи на будиночок. Там він може взяти ножа та нарізати вовка як йому захочеться. Діти засміялись, майже всі заспокоїлись, страх минув.

- Ми не можемо довго сидіти в таборі, - подав голос Діма, що підійшов до Івана та Руслана, - Мілана лишилась сама. А Якщо вона впала?

- Та ні, - махнув рукою Руслан, - вона так впевнено лізла вверх, що я сумніваюсь, що вона могла впасти.

- Діма правий, - втрутилась Мар’яна, - хай воно як, але вона лишилась сама. Треба трохи почекати та повертатись. Я не думаю, що вовки чекають, коли ми вийдемо. Їм добряче попало.

Ліза підійшла до дверей паркану та зазирнула за паркан. Вона повідомила, що навколо багато крові. Спрацювали як стріли так і пастка. Кінчики гострих гілок були скривавлені, з рештками хутра. Діти підійшли до Лізи та подивились за паркан. Костя відмотав мотузку та відчинив двері. Натовп озброївся та почав все оглядати все навколо. Єдине, що нагадувало про боротьбу – це мертвий вовк, що впав біля паркану, а також кров, що була повсюди.

Іван та Руслан взяли свої луки, стріли та вийшли в кущі. Вони хотіли оглянути все навколо та дійти сосни, щоб подивитись на успіхи Мілани. Поволі, дуже тихо, вони рушили вперед. Розсовуючи гострі гілки кущів, два хлопці пробирались до лісу.

Як тільки вони вийшли на відкриту місцину, то зрозуміли, що першого вбитого вовка немає. Зграя відтягнула загиблого в безпечне місце? Дивно. Зазвичай тварини так себе не поводять, але кривава пляма казала саме про те, де лежав хижак. Зараз його не було.

Іван вийшов вперед, натягнувши стрілу, готовий до будь-яких подій. Та навколо було тихо та спокійно. Темрява почала розходитись. Хмари розтанули чи пішли геть. Сонце виглянуло та пустило промені в різні сторони. Ніч відходила, тому навколо все світліло та світліло. Пройшло не більше десяти хвилин, як день повернувся на своє законне місце. Заспівали пташки, теплий вітер дав про себе знати, граючись з верхівками дерев. Все було тихо. Та головне, Мілани не було видно.

- Мілана? – крикнув Іван, дивлячись вгору, - ти там?

Оскільки внизу не було мотузки, більш за все вона вилізла нагору. Пишні крони нагорі могли повністю закривати дівчину від очей. А вітер, що міг здійматись на самій вершині, міг завадити їй почути когось знизу. Руслан махнув плечима та пояснив все це Івану. Хлопці погодились з такою версією та заспокоїлись. Зграї слід простив, погода нормалізувалась. Все має бути добре. Треба дочекатись Мілану, адже вона точно принесе гарні новини. Бо чому вона там сидить так довго? Певно, сміється, радіє тому, що побачила в яку сторону треба йти. Вона, хлопці були впевнені, вже спішить повернутись, щоб повідомити радісні новини.

Та минав час, дівчина не з’являлась. Пройшло не менше години, коли Руслан запропонував повернутись до табору та повідомити про обставини. Хтось інший має прийти та чекати повернення Мілани. Вона має визирнути та когось побачити, діти табору не мають її лишати саму. Звичайно, вона в безпечному місці, вовки точно не дістануть її на вершині сосни. Але все ж таки, за пару днів, всі вони стали друзями. Тим більше, Мілана та Аня принесли з собою надію. Ту саму надію, яку вони почали втрачати, забувати.

Іван та Руслан деякий час надривали горло, кричали та звали дівчину. Але реакції ніякої не було, вона наче зникла. Але це було не можливо. Вилізти нагору, до Мілани, ніхто з табору не міг. Вони бачили як це робила дівчина, переставляючи мотузку вище та вище, але повторити.. точно, не можливо!

Хлопці пішли до табору та розповіли, що бачили та що відбулось. Мар’яна не на жарт розхвилювалась, заламувала лікті та бубніла собі під носа.

- Як таке можливо? – спитав Діма, - як вона могла вилізти на гору та зникнути?

- Та не могла вона зникнути, - почав сердитись Іван, - просто не чує.

- Пройшло не менше двох годин,  повідомив Діма, - що вона там робить? Вона вилізла на дерево та знайшла торговий центр? Ось розважається чи обідає. Забула про нас.

- Не кажи дурниць, - насупився Руслан, - сам же розумієш, що це не можливо.

- Так! – крикнув Діма та розвів руки, - але де вона?

Діти деякий час кричали один на одного, та потім вирішили просто поставити охорону та чекати. Зійшлись на тому, що Мілана втомилась від підйому та заснула на гілці. Скільки було витрачено сил – не відомо, та хай спить та відпочиває. Прийде ввечері – добре. Прийде зранку – теж добре. Але бити тривогу раніше ранку не потрібно. Діма визвався йти до варти під сосною, Костя визвався бути другим.

Під вечір, діти були самі не свої. Сонце вже сіло, прийшла вечірня прохолода. Накинули кофти, розвели багаття. Вечеря була смачною, але їли всі в повній тиші. Всі, хто ходив на варту до сосни – майже постійно гукали дівчину, але вона так і не відзивалась.