Богдан Миколайович Бойчук - Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я цілими пополуднями і вікендами сидів вдома, жалів себе й переживав заподіяну мені кривду. З товаришами в школі не мав тепер нічого спільного. Усі вони мали батьків, всіх батьки навчали грати у бейсбол чи футбол, — і вони кожної вільної хвилини лупили м'яча. А я не мав навіть матері й був у тій спортовій царині цілковитим невігласом. Єдине, що мене починало трохи цікавити, це — дівчата.
Тож я почав думати над тим, як мені вирватися із своєї пастки. Мати чимраз більше віддалялася від мене, а квартира, яку вона так дбайливо влаштувала, ставала мені осоружною.
Мати, мабуть, відчувала мій настрій. В одній спокійнішій нашій розмові ми разом прийшли до висновку, що мені необхідна зміна обстановки. Мати запропонувала перевести мене до гарної приватної школи поза Нью-Йорком, у Вестчестері. Там я мав жити й харчуватися в гуртожитку. Я запалився цією ідеєю і відразу погодився. Але треба було ще перемучитися вдома ціле літо, бо до тієї школи приймали на початку навчального року, тобто восени. Мені пішов тоді тринадцятий рік.
Моя нова школа складалася із чотирьох кам'яних будинків в англійському готичному стилі. У двох великих будинках провадилося навчання. Там були також розташовані лабораторії, спортивний зал та адміністративні кімнати. У меншому будинку на лівому крилі був хлоп'ячий гуртожиток, а на правому крилі — дівочий. Школа була розташована на горбі, — у великому парку з крислатими деревами. З мого вікна виднілася чудова панорама із рікою Гудзон. Моя кімнатка була дуже маленька, але я був задоволений, бо мав її виключно для себе. Звичайно поселяли по двоє хлопців на кімнату.
Я дуже скоро звик до нової обстановки й не тужив за мамою, ні за Нью-Йорком. Я любив вечорами бродити по парку і вдивлятися, як поступово жовкнуть дерева. Невдовзі цілий парк перетворився на жовтий казковий рай.
2
Наука давалася мені легко, я щороку був у списку найкращих учнів. Мати вряди-годи відвідувала мене, але між нами завжди залишалося щось недомовлене, і ми вже ніколи не могли стати такими близькими, якими були колись. Мати завжди запрошувала мене на свята додому, але я ніколи не приїздив. Навіть улітку, коли в школі не було зайнять, я підшуковував собі якусь роботу — чи то в шкільній адміністрації, чи в містечку Даббс Феррі — й залишався жити у своїй кімнатці в гуртожитку.
Стосунки між матір'ю та містером Дейвісоном, очевидно, були справжні, вони, мабуть, кохали одне одного, — бо через рік після мого від'їзду побралися. Та на їхнє весілля я також не поїхав. За кілька років у них народилася донечка, моя півсестричка, але я знову не поїхав на її хрестини.
Я зовсім не горджуся своєю тодішньою поведінкою, вона була дітвацька й дурнувата. Але почуття ображеного й зрадженого було ще надто сильне в моїй свідомості, і я ніяк не міг переламати себе.
Після всіх тих підглядань і травматичних переживань із матір'ю, я мусив би зненавидіти жінок і назавжди позбутися охоти підглядати за ними. Та ні одне, ні друге не сталося. Я тепер ще більше жадав жінок, шукав їхньої любови, але, одночасно, боявся підступитися до них. А щодо підглядання, то воно стало не лише єдиною моєю розрадою, а й головним способом «стосунків» із дівчатами упродовж мого шестилітнього життя в гуртожитку. З хлопцями я не мав жодних стосунків, хоч багато хто з них намагався зав'язати дружні взаємини зі мною. Справді, я не відчував ні емоційної, ні інтелектуальної потреби в цьому.
На другому році мого перебування в школі, а це було під весну, я безтямно закохався в одну дівчину з нашого класу. Вона була струнка, висока, мала великі карі очі й довге чорне волосся. Була дуже подібна до моєї мами. Тільки набагато гарніша. Називалася Шерї. Я десятки разів на день постановляв підійти до неї, але ніколи не знаходив нічого мудрого, щоб їй сказати. Це доводило мене до розпуки й шалу. Траплялися вечори, коли я не знав, де я опинявся і що зі мною діялося. Врятував мене від неминучого божевілля мій Богом данний комплекс — підглядання.
Будинки в нашій школі були старі й неторкані модернізацією. У хлоп'ячому гуртожитку при кінці коридору була подовгаста кімната. По лівому боці в тій кімнаті був розташований ряд туалетів, а по правому боці — ряд раковин, де можна було помитися до пояса теплою або зимною водою. У задній стіні вибили двері, які вели до кімнати з душами. Цю кімнату домурували недавно до будинку ззовні. Ціла кімната була обкладена білими кахлями в голубі квіти, а по обох боках під стінами були відкриті душі. Хлопці звичайно цілими юрмами приймали душ після спортових ігор або вечорами, бо ранком любили довше поспати. Я приймав душ раненько, щоб упродовж дня почуватися свіжо. Але не це було справжньою причиною, чому я приймав душ ранком. Останніми часами я був надто зайнятий і надто напружений вечорами, — і мені не до душу було.
Не знаю, яке було туалетне облаштування в дівочому гуртожитку. Але зал з душами був добудований точно так, як і в нашому будинку, творячи архітектурну симетричність. І саме ця дівоча добудівка не давала мені спокою. Я цілими ночами думав тільки про те, як би то побачити під одним із дівочих душів жадану Шері, уявляв, як ніжно вона водила милом по делікатних раменах, як гладила пальцем між ногами, як чесала гребенем чорне волосся. Точно як моя мама. Кожного вечора я ходив довкола тієї добудівки й шукав якоїсь щілини. Але мур був солідний, і ніякої тріщини ніде не було. Неможливо також було пробити дірку крізь камінь і цемент. Єдиною моєю надією були вікна. Я відходив, піднімався на різні пагорби, та вузькі вікна були надто високо, і мені вдавалося побачити тільки стелю і встановити, що кахлі були там білі в рожеві квіти. Та це мене не вдоволяло. Найкраще було б видряпатися на високе дерево, але я боявся, бо не вмів лазити по деревах. Зрештою, по парку весь час вечорами вешталися закохані пари й негайно помітили б мене.
Та одного щасливого вечора я забрів геть за гущавину й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук», після закриття браузера.
