Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

сералях, де так і нуртують хтивість з інтригою. Він приймав це становище без опору та без особливого захвату, і грав — хіба що з меншим, ніж спочатку, ентузіазмом, — роль рідкісної тварини, котра ходить без повідка, і чиї найменші рухи непомітно відстежуються жадібними поглядами тисяч очей.

Прямуючи своїм шляхом, він пройшов мимо базару прянощів, і, нарешті, дістався до берега Каліша. Тут він трохи піднявся вгору за течією цього майже сухого струмка, який у пору злив за декілька хвилин перетворюється на бурхливий потік, і зійшов на міст, забудований будинками. У цьому місці завжди збирався невеличкий натовп, бо перейти зі Старого Каїру до арабських кварталів було можливо лише по цьому вузькому переходу. Але того дня пожвавлення було сильнішим від звичайного, і Жану-Батісту довелося докласти неабияких зусиль, щоб проторувати собі шлях. Він вже розумів, що відбулося дещо особливе, коли з середини моста побачив, як із одної з будівель валує густий дим. Хтось сказав, що в будинку крамаря, який торгував тканинами, з глиняної грубки висипалося вугілля. Ціла ватага галасливих єгиптян, намагаючись згасити полум'я, лила на нього воду, яку витягали з криниці, розташованої поблизу моста, і підносили бігом до місця пожежі. Усе йшло добре, і боятися виявлялося вже даремно. Але в місті, де події взагалі були великою рідкістю, цей невеличкий трапунок зібрав цілий натовп, і майже зробив неможливим прохід. Жан-Батіст працював ліктями, аби хоч якось просунутися уперед. На вході на міст з протилежного берега юрба перекрила шлях кареті, запряженій двома кіньми. Порівнявшись із нею, Жан-Батіст помітив на дверцятах герб французького консула, і це підштовхнуло його до ще рішучіших дій, аби тільки не залишатися надовго в подібному сусідстві.

Понсе, який не мав жодного диплому, офіційно вважався в Каїрі аптекарем, а лікування проводив цілком протизаконно. Турки не вбачали в цьому нічого поганого; але власним співвітчизникам, особливо коли з-поміж них траплялися дипломовані лікарі — яких, на його щастя, в Каїрі тоді не було, — він завжди здавався підозрілим. Йому вже довелося через це лишити два міста, де він повсякчасно знаходився під загрозою викриття. Обережність вимагала триматися якомога далі від представника закону, яким в усьому, якщо це стосувалося франків, був консул.

Тієї миті, коли він, увібравши голову в плечі і злегка відвернувши обличчя, збирався обминути карету, звідти долинув владний голос, який звертався до нього французькою:

— Прошу вас, добродію! Скажіть нам хоч слово!

Жан-Батіст боявся зустрітися з консулом, але голос, на щастя, був жіночій. Він підійшов. Вікно було відкрите, і пані висунулася крізь нього назовні. Через задушливу спеку піт котився з неї градом; рум'яна текли й відкривали шар білил, якими вона старанно вкрила обличчя і які тепер розлізалися на шматки. Ці штучні хитрощі, заведені з метою затримати скороминущий час, лише пришвидшували його біг. Якби тільки не потерпілий грим, тієї миті можна було б побачити просте й усміхнене обличчя п'ятдесятирічної жінки, в погляді блакитних очей якої досі зберігся залишок краси й, до того ж, вираз ніжної та боязливої злагоди.

— Чи не можете ви нам сказати, чому так довго стоїмо? Чи не криється тут для нас якої-небудь небезпеки?

Жан-Батіст пізнав дружину консула, яку йому доводилося бачити кілька разів у садку місії.

— Тут щойно почалася пожежа, мадам, через це скупчився натовп. Але невдовзі все залагодиться.

Пані вочевидь заспокоїлася, і, люб'язно подякувавши Жану-Батісту, опустилася на сидіння й почала обмахуватися віялом. Тут Жан-Батіст побачив, що вона не одна. Проти неї, якраз у навкісному промені сонця, що падав крізь прогалину понад Калішем, сиділа юна дівчина.

Що й казати, вади однієї не лише підсилювали вроду іншої: жінки були просто протилежні одна одній. З надмірним гримом, від якого бубнявіла шкіра літньої жінки, сперечалася чиста білизна дівочого обличчя. Полохливому збентеженню пані протистояли спокій та непорушна гідність дівчини. Яка вона була? Жан-Батіст не зміг би описати. Від того, що являє власне врода, коли вперше постає перед очі, він дістав лише загальне враження. Виокремлювалася лише одна дрібниця — безглузда й чарівна: її коси були переплетені шовковими блакитними стрічками. Жан-Батіст з великим подивом дивився на неї і, хоч йому й ніколи не бракувало спритності, через те здивування він так і не зумів надати належного виразу своєму обличчю. Кучер змахнув батогом, карета негайно зрушила з місця, перервавши цю німу розмову очей, і залишивши схвильованого й зачарованого Жана-Батіста немов прикипілим до моста, на якому він стояв.

— Дідько забирай, — подумав він собі, — такого я в Каїрі ще не бачив.

І повільно пішов у напрямку кварталу франків, де знаходився його дім.