Олекса Петрович Стороженко - Страшні історії від українських письменників

коня. Тоді не так, як тепер: скрізь була пустиня — і діду довелось простувать по степах навмання, питаючи дороги то у сонця, то у звізд. Через кілька днів дід трохи притомивсь, вже й торба з запасом стулилась: останній сухар доїв. Зблизившись ік Донцю, де починаються пущі, дід зайшов у таку гущину, що не продереться: морське дерево так і хвиська, а тут і ніч насунулась. Сів він собі під кущем підождати, поки зійде місяць, та й задрімав. Аж чує крізь сон — неначе хто його тягне; прокинувся, дивиться — повний місяць уже височенько, і вітру нема, а дерева так і гнуться усе в одну сторону, і його самого неначе яка невідома сила туди ж тягне. Став приглядуваться — аж недалечко стоїть високий козак у кармазиновім жупані, в чорних оксамитових штанях і жовтих чоботях… такий з нього чуприндир, що кращого не знайти і у коші! Стоїть проти місяця і руками розмахує, неначе кого до себе манить; і як махне рукою, то аж дерево до його нахи­ляється і мого діда неначе хто у потилицю штовха. «Що воно за біс, — подумав дід, — чи не характерник…» Хотів вже був до його обізваться, коли чує — щось гепнуло за деревами та так іскрами кругом і обсипало. Дивиться — із-за кущів вийшла височенька дівчина, що кращої і у сні не побачиш. Несміливо підійшла вона до козака, згорнувши на грудях руки.

— Чого ти мене звав? — спитала дівчина таким голоском, що у мого діда аж серце тьохнуло.

— Питаєш, чого, — промовив козак, — хіба не знаєш, як я тебе кохаю?.. Без тебе мені й пекло не миле!..

— От за чим! — каже дівчина. — Я давно вже се знаю.

— Та ні, — одказав козак, — не за тим… Як тебе побачу, то й сам не знаю, що говорю… Слухай, Одарко, скажи мені, чи хочеш бути моєю!.. Хоч би ти у тисячну долю так мене кохала, як я тебе!..

— Не треба мені твого кохання, не проси й мого, — одрізала дівчина, одвернувшись, — цур тобі, пек тобі!

«Е, — подумав дід, — яка пиха! Зневажає залицяння такого козака!»

— Слухай, Одарко, — знов почав козак, — будь моєю — усе для тебе зроблю, усе, чого тільки не забажа твоя душа!

— Не зробиш того, чого моя душа бажає… — одвітила дівчина, важко зітхнувши.

— Зроблю, єй же єй, зроблю, — каже козак, — заприсягаюсь тобі пеклом, сатаною і Фарнагієм, — щоб мені не згубити ні одної християнської душі, щоб мені провалиться у ополонку після Ордані… от що!

«Як він, гаспидів син, кумедно божиться», — подумав дід.

— Не віриш? — пита козак.

— Не вірю, — одвітила дівчина.

— Не знаю, як вже мені й заприсягатись, моя го­лубко! — каже козак та пригорнув до себе дівчину і цмокнув її у щоку…

Як цмокнув, так по усій пущі луна і пішла; дерева заколихались, гілля до гіллі прихилилось, затуркали горлиці, і мого діда нахилило до землі, — якось губи засвербіли, а тут де не взялась жаба, плиг! — і не схаменувсь, як чоломкнув бісову тварюку.

І що б ви думали? Так йому зробилось весело на душі, мов гарну дівчину у ясне око поцілував!

— Ох, — застогнала дівчина, ухопившись за щоку, — як же ти мене опік!.. Так од тебе пеклом і несе. Коли хочеш, — каже, — ізо мною розмовляти, то хіба у воді; а тут ти мене спалиш своїм пекельним коханням.

— Добре, — каже козак, — нумо женихатись у воді.

Дивиться дід — біля їх і сажалка; чи вона була, та він її не бачив, чи вона справді уродилась, як кажуть, по щучому велінню! «Що се за вража мати! — подумав дід. — Чи вони люди, чи, може, чортяки?»

Сумно йому стало, аж оселедець біля вуха заворушивсь. Далі дивиться — стали роздягаться: дівчина, буцім не своїми руками, зняла кофту, плахту; далі, не соромлячись, і сорочку. Як глянув на неї дід, то аж жижки в його затрусились; давно вже минуло, а було як заходиться розказувать, то аж цмока, аж очі йому рогом лізуть — така гарна! Місяць, як скреблом, окотив біле її тіло; уся — як виточена, а довга коса, чорна, як гадюка, так і обвивається круг тонкого стану і аж до повних литок достає. Повернулась з плечей — ще краща; тільки роздивився дід — аж хвостик! Так собі, невеличкий, та, матері його біс, — хвостик! Виходить, що дівчина — відьма. Глянув на козака — аж і в того хвіст такий довгий, як у хорта, так їм виграє, як кіт перед мишею. «Еге, так от воно що!» Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму. Думає собі: «Хай же вам біс!» Хотів був тікать, та не здвигнеться з місця, як до землі приріс; хотів перехреститися, так руки не підійме. Досадно дідові, та нічого робити: припав до землі та й дивиться, що дальш буде. Увійшов чорт з відьмою по пояс у сажалку, і знов стали розмовлять.

— Скажи ж мені, моя голубко, чого бажа твоя душа? — пита чорт.

— Не скажу, — одказала відьма, — не скажу, поки не заприсягнешся пекельним словом — зробить…

— Чи довго ж будеш моєю, як обіцяю?

— Десять рік, — каже відьма.

— Добре, усе зроблю! (чорт протягнув руку). От тобі рука і моє пекельне слово!

— Хто ж нас розіб’є? — спитала відьма. — Треба, щоб була християнська душа, та ще чиста.

— Є кому розбити, — каже чорт, мотнувши головою у той бік, де лежав дід, — там, — каже, — під кущами сховався запорожець.

— Хіба у запорожців чиста душа? — пита відьма. — Вони ж самі п’яниці та розбишаки…

— Еге, розказуй, — каже чорт, — нема найчистішої душі, як у тих гаспидових синів; вони живуть по Пи­санію: не водяться з жінками, б’ються з бусурманом і боронять віру православну… Ей, Кириле! — гукнув чорт. — Ходи лишень сюди та розбий нас.

Дід нічичирк, лежить собі і дух притаїв.

— Та ну ж бо, йди! — знов крикнув чорт. — Ти ж не раз похвалявся, що не боїшся чорта, а теперечки й злякавсь!..

Досадно дідові — бачите, пристидив, диявольська личина. Нічого робить, треба йти, щоб справді ще не подумав, що злякавсь.

— Чого ж тут лякаться? — обізвався дід, а сам аж ­труситься.

— Так чому ж не йдеш?

— Люльки шукаю; загубив у траві та й не знайду.

— Та не бреши, — люлька у кишені.

«Диявольський син! — подумав дід. — Він усе знає: од його ніяк не одбрешешся».

— Розбивай! — каже чорт, як дід підійшов ік сажалці.

— Як же я вас розіб’ю? — каже дід. — От стану я чорт батька зна для кого кармазини каляти! Виходьте на сухе.

— Хіба тобі повилазило? — каже чорт. — Глянь: де дів­чина стоїть, замерзло; сміло йди, здержить.

— Що за біс?! Справді замерзло… Чого ж воно замерзло? — пита дід.

— Того, — каже чорт, — що вона — бодай її! — так тепло мене любить, що аж вода біля неї мерзне.

— А чого ж се, чорте, — пита дід, — біля тебе пара йде з води і бульбашки схоплюються?

— Еге! — каже чорт. — Це так я її щиро кохаю, що аж вода біля мене кипить.

«От такого б кохання нашим дівчатам!» — подумав дід та спустився