Поліна Ендрі - Мама для Зефірки, Поліна Ендрі

- З глузду з'їхала? Ти дитину чужу в свій будинок привела? — верещить Ірка мені у вухо, та так голосно, що панночка, яка стоїть біля мене, пересмикується і, окинувши нас із Зефіркою підозрілим поглядом, тут же відходить, кинувши сир назад на полицю.

Я тужливо зітхаю, подивившись їй услід. Повертаюся і згрібаю в візок кілька йогуртів та дитячих сирків. Ось так живеш собі виявляється, ні про що не підозрюєш, і тут на тобі, стаєш мамою за п'ять хвилин. Ні інструкції тобі, ні посібника до дії. Просто вручили дитину і поставили перед фактом. Вмієш, не вмієш, а доведеться. Так-то.

- Ну, а що мені треба було залишити її там? Одну, серед байдужого натовпу людей?.. – тихо сиплю, завмерши. І тут же злякано сіпаюся, бо моє диво ледь не спіткнулося об плінтусний горбик.

Затискаю телефон плечем, підхоплюю Зефірку і саджу прямо в горщик, що стоїть у візку. Так то краще.

- Сидітимеш тут, трохи зі мною покатаєшся, поки я не куплю все потрібне.

- Добле.

Мала тягнеться і швидко переключається, починаючи мацати і розкидати по кошику пухкими ручками різнобарвні дощики. Ось так то краще. Хай робить, що хоче, зате хоча б буде перед очима. Качу візок уперед і чую радісний вереск. Хоч комусь із нас тут весело.

- Слухай, я гадки не маю, що робити, - намагаюся говорити тихіше, проходжуючись уздовж останнього ряду. Що там ще потрібно для малечі цього віку? Вважаю, що у візку вже достатньо всього, але про всяк випадок закинула туди і памперси, хто зна.

- Тобі треба було одразу йти до поліції, - зітхає Ірка.

– Що?

- До поліції, кажу треба.

– І що вони зроблять?

- Що що, Арино. Якби одразу до них пішла, то може й не було б проблем. А так виходить, що ти дитину вкрала.

- Ір, - у мене раптом по-справжньому замикає дух. - Що ти таке кажеш?

- А то! Чим ти доведеш, що не вкрала? Маєш свідків?

Зі свідків у мене цілий торговий центр, ось тільки жодного знайомого обличчя. Який жах!

- Ір, - очі вже мало не на мокрому місці. Ну ось, ще розвести соплі тут не вистачало. - Мене тепер посадять?

- Ага, п'ять років строгача і ніяких тобі мужиків у камеру, - хохоче ця дуринда, а мені ось щось зовсім не до сміху. До горла підкочує соляна кислота. Почуваюся маленькою дівчинкою.

- Ірко... - сиплю я тремтячим голосом. - Що мені робити?

- У тебе лише один варіант, Синицина. І молись, щоб її батьки не виявилися якимись важливими шишками. А інакше тобі сильно перепаде...