Василь Тибель - Примари Пустомитського болота

чекайте, ось це, зображення біля яру чимось нагадує місяць. Справді, сонце вже на небі, а місяць ще не зайшов. Глянемо в календар, о котрій годині заходить сьогодні місяць? – Він порився в кишенях і дістав блокнота. -  О шостій. Чудово. Сонце підніметься, й укаже тінню від палиці місце де копати.

- Добре, ти в нас професор, а нам поденно треба платити. Можемо й земельку покидати. - Весело підморгнув компаньйону старший із найманців. Він мало що розумів із розрахунків професора, проте слідкував за ним із розкритим ротом.

- Дев’ять сажнів від джерела на захід. Забити кілок висотою п'ятнадцять вимірів пальців, або шість ліктів, і в шість годин, шостого числа…  Не дуже приємне поєднання для початку. – Записував свої розрахунки бородань, тримаючи планшетку на коліні.  

*** [5]

Карта вирізана на бивні мамонта із Мізинської стоянки.

- Не треба містики, Професоре. Кажи де копати! – Кульгавий виплюнув кусочок гілочки, яку до того жував замість жуйки.

- Нам, до шостої години потрібна жердина, - звернувся до колег Професор.

Громило зі шрамом, втамувавши спрагу, лежав на пригірку й підставляв своє перекошене лице під промені вранішнього сонця. Промінці відбивалися в порослій осокою водній гладі безмежного болота, яке розкинулося вдалині за пагорбом, і приємно лоскотали примружені очі молодика.

- Зубе, іди-но вирубай жердину! Та зрубай кращу! Уже половина шостого й нам потрібна мітка.

Голомозий Зуб невдоволено підвівся й неквапно пішов до заростів. Він довго вибирав підходящу деревину. Врешті примітив найвищу берізку, що росла посередині невеликого гайку, в болітці. Кремезень заходився рубати, та берізка була гнучка, вигиниста й не піддавалася дроворубу. Дерева навколо неї росли густо, й не давали Зубу розмахнутися як слід. Тоді він почав тягнути з усієї сили скалічене дерево. Тупа сила перемогла, й здоровань, смиконувши з останніх сил, вилетів із острівка прямо в калюжу, тримаючи в руках підрубане дерево. Перелякані жаби, були вихлюпнуті зі своєї домівки разом із мулом, широким задом Зуба.

  - Ги-ги-ги! Ну й тупак. Чого ти поліз у хащу? Не міг скраю зрубати? - зареготів своїм тяжким басом  кульгавий.

- Адмірале, ти ж мені  казав, вирубай кращу, - виправдовувався Зуб.

- Нічого тобі не можна доручити. Дай сюди сокиру! – той, кого голомозий назвав Адміралом, став обрубувати гілки в понівеченого деревця. Професор підійшов, виміряв довжину кілка й указав місце, куди забивати. Скарбошукачі стали чекати шостої години.

Як тільки стрілка наблизилась до шостої, бородань побіг подивитися де зупинилась тінь.

- Рийте, ось тут! – схвильовано вигукнув Професор.

Запрацювали лопати й кайла. Старателі рили не жаліючи себе. Сонце теж допомагало скарбошукачам - воно поволі роздягало їх. Чим вище в зеніті здіймалося світило, тим менше одягу було на працюючих. Через годину вони були в одних трусах. Зуб  так розігрівся, що увесь час поливав собі голову із пластикової пляшки. Він сопів і бризкав навсібіч потом, та раптом його заступ ударив об щось тверде.

- Є-є-є! Я знайшов! –  пискливо заверещав Зуб.

Усі кинулися до його  ями.  Громило, із кректанням, тяг наперед себе здоровенного гранітного каменя. Той був настільки тяжким, що Професор і Адмірал мало не впустили його назад на копача.

 - От дурень. Перш роздивися, а тоді тягни. Сила є, а розуму як у качки, - розізлився Адмірал.

- Ти ж казав, потрібно камінь шукати.

- Дати б тобі цим каменем по банці, довбню такому. Той, камінь - то найбільший у світі алмаз, а ти кусок граніту преш. -  Просичав Адмірал. Йому довелося вилізти зі своєї ями й допомагати Професору витягти гранітну брилу. Бородань розчистив камінь.

 - Це підтверджує мої припущення. Тут було поселення, і можливо замок із вежами. Граніт добре оброблений. Сюди каміння доставляли з далеких копалень, бо поблизу жодного виходу гранітного щита на поверхню. Професор знову схилився над своїми записами. Можливо, і могила царя десь тут?

  - Знаєш що, «археолог», ніяких тут скарбів нема. Давай нам «расчот» і ми собі поїдемо, а ти, як хочеш, шукай сам! - Кульгавому вже добряче набридла монотонна й тяжка праця.

 - Тут, тут скарби, знаменитий сапфір «саламандри » і золото. Карта не бреше, - уже не так упевнено твердив бородань.

Старателі з неохотою знову взялись до роботи. Вони зарилися в землю, майже, з головою, але золотом і не пахло. Крім декількох шматків черепиці, та запчастини від поламаного тракторного плуга, вони не знайшли нічого.

Розділ 2. Біля джерела

  На лузі, за селом, ліниво паслася череда  корів. Випас був добряче витолочений, тому корови без усякої насолоди скубли рештки вигризеної трави, а недалеко в стороні, біля самого лісу, виблискував на сонці жовто-зелений  килим смаковитого люпину. Ця зелень заманювала худобу. Першою не витримала спокуси червоно-ряба, круглобока корова і поволі вся череда рушила на жовте поле.

- Дивись, Васильку, твоя «Пошта» повела! Гайда завертати! –   Хлопці кинули посеред поля м’яча, якого досі ганяли й побігли виганяти худобу зі шкоди. Та корови не полишали смакоти, а навипередки хапали соковите бадилля їм, зовсім не хотілося повертатися на голе пасовисько. Особливо впиралися прудконогі молоді телички, вони забігали наперед пастухам, жадібно скубли квіти люпину і напихалися вирваними з коренем бадилинами.  Пастушкам довелось добряче набігатися, поки нарешті вони вигнали корів з поля й направили їх назад на випас.

- Ну й спекотно сьогодні. - Витер спітнілого, вигорілого на сонці чуба, худорлявий хлопчина. Він був найвищим серед ватаги. В закачаних до колін штанях, із зав’язаним на животі у вузол полами сорочки і піратською хустиною на голові, хлопчак чимось нагадував маленького пірата.

- Васильку, гайда до джерела, на Снєжкову гору! Наберемо води! Он і корови вгамувались! – подав ідею веснянкуватий пастушок. На голові в хлопчака ледь трималась темно-синя бейсболка, козирком назад, із-під якої як їжакова щетина стирчала цупка, руда чуприна.

- А й справді, Миколка має рацію. Біжімо! – підтримав його Василько.

Друзі  кинулись навпростець до пагорба. А за ними і вся ватага побігла  навперейми, потопаючи по пояс у квітучому полі. Пахощі  їм забивали дух, а високі рослини спутували ноги, та пастушки вибрикували, як молоді лошата, толочачи широке люпинове поле.

- Ура! Вперед! –