Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

— Добрячий сьогодні натовп, — зауважив пан Мотузяник, перекинувши шнур через поперечину і клопочучись із вузлами. — І преси чимало. «Хто там висить?», звичайно, висвітлює всі такі випадки, але он і «Час», і «Псевдопольський вісник» — мабуть, через той банк, який у них тоді збанкрутував, а є, я чув, і людина з «Ділового Сто Лата». У них дуже добра фінансова рубрика, я завжди відстежую там ціни на мотузки. Схоже, пане, купа людей прагне побачити вашу смерть.  

Мокр зауважив, що позаду натовпу спинилася чорна карета. Жодного герба на дверцятах не було, якщо не знати одного секрету: гербом Правителя Ветінарі був вугільного кольору щит. Чорне на чорному. Хай там як, цей виродок мав стиль... 

— Га? Що? — стрепенувся він, відчувши поштовх під ребра. 

— Я спитав, чи не бажаєте ви сказати останнє слово, пане Спенґлер, — пояснив кат. — Звичай такий. Може, підготували якісь ідеї? 

— Насправді я не збирався помирати, — проказав Мокр.  

І це таки була правда. Він дійсно не збирався — до цієї миті. Він був упевнений, що цьому що-небудь завадить.  

— Гарна промова, пане, — схвалив Вілкінсон. — Продовжуймо ж, гаразд? 

Мокр придивився. Шторка у вікні карети ворухнулася. Відчинилися дверцята. Надія, найбільший з усіх скарбів, випустила промінчик світла.  

— Ні, насправді це ще не були мої останні слова, — заговорив він. — Е... Дайте-но подумати... 

З карети вибиралася худорлява постать, схожа на клерка. 

— Е... Я зараз непогану промову скажу... е... 

Ага, ось тепер ситуація стає яснішою. Ветінарі хотів налякати його, ось у чому річ. Судячи з того, що Мокр чув про цього чоловіка, це було на нього схоже. Зараз буде помилування! 

— Я... е... я...  

Внизу клерк із зусиллями прокладав собі шлях крізь натовп.  

— Ви не могли б трохи поквапитися, пане Спенґлер? — поцікавився кат. — Час не з гуми зроблений. 

— Я тільки хочу все зробити як слід, — кинув Мокр, спостерігаючи, як клерк намагається обійти величезного троля. 

— Атож, але є графік, пане, — сказав кат, роздратований таким порушенням етикету. — А то ви могли б цілими днями балакати! Коротко і ясно, пане, — ось у чому стиль. 

— Авжеж, авжеж, — погодився Спенґлер. — Е... о, гляньте, бачите он того чоловіка? Який вам махає? 

Кат глипнув униз на клерка, який таки продерся в перші лави глядачів. 

— Я маю наказ від Правителя! — прокричав той. 

— Так! — скричав Мокр. 

— Він каже закінчувати нарешті, бо вже світанок минув! — прокричав чоловік. 

— Ох, — видихнув Мокр, втупившись у чорну карету. Той клятий Ветінарі мав таке ж почуття гумору, що й тюремники. 

— Ну ж бо, пане Спенґлер, ви ж не хочете, щоб я мав неприємності? — сказав кат, поплескуючи його по плечу. — Всього пара слів, і кожен спокійно піде далі своїм життєвим шляхом. Крім декого з присутніх, звичайно.  

Отже, це настало. І, в дивний спосіб, це надавало відчуття свободи. Більше не треба було боятися чогось найгіршого: найгірше вже визначене і ось-ось станеться. Охоронець у в’язниці мав рацію. «Що треба зробити в житті, то це — зазирнути під ананас, — сказав собі Мокр. — Він великий, нерівний і шпичастий, але під ним можуть бути персики». Це була метафора життя — тож наразі вона не мала жодного сенсу. 

— У такому разі, — сказав Мокр фон Губперук, — вручаю душу свою будь-якому з богів, який зуміє її знайти. 

— Гарно, — сказав кат і повернув важіль. 

Альберт Спенґлер помер. 

Згодом всі погоджувалися, що це були чудові останні слова.  

— А, пане Губперук, — почувся далекий голос, що наближався. — Бачу, ви прокинулися. І все ще живі — наразі. 

В останніх словах був певний натяк, який підказав Мокрові, що тривалість цього «наразі» перебуває цілком у волі мовця. 

Він розплющив очі. Він сидів у зручному кріслі. За столом навпроти, схрестивши пальці рук перед стиснутими губами, сидів Гевлок, Правитель Ветінарі, під чиїм неприховано деспотичним правлінням Анк-Морпорк став містом, мешкати в якому чомусь хотіли всі.  

Давнє звірине чуття також підказало Мокрові, що за його зручним кріслом стояли інші люди і що йому стане вкрай незручно, якщо він зробить якийсь різкий рух. Але вони й близько не могли викликати такого жаху, як худий чоловік у чорній мантії, з недоладною борідкою та руками піаніста, який дивився зараз на нього. 

— Чи не розповісти вам про янголів, пане Губперук? — привітно мовив Патрицій. — Я знаю про них два цікаві факти. 

Мокр щось буркнув. Шляху до порятунку просто перед собою він не бачив, а про те, щоб роззирнутися, не могло бути й мови. Шия боліла страшенно. 

— О, так. Вас повісили, — сказав Ветінарі. — Вішання — це дуже точна наука. І пан Мотузяник у ній фахівець. Ковзкість і товщина мотузки, пов’язано вузла тут чи тут, співвідношення між вагою й дистанцією... о, я впевнений, той чоловік міг би написати про це цілу книгу. Наскільки я розумію, ваше життя висіло на волосині. Те, що ви таки живий, міг би помітити лише експерт, і тільки зблизька, а єдиним експертом поблизу вас був наш друг пан Мотузяник. Ні, пане Губперук, Альберт Спенґлер мертвий. Три сотні людей можуть заприсягтися, що бачили, як він помер, — він нахилився вперед. — І, відповідно, янголи — ось про кого я хотів би зараз із вами поговорити. 

Мокр зумів видушити з себе ще якесь бурчання. 

— Перша цікавинка про янголів полягає в тому, що іноді, вкрай рідко, в тій точці життя, коли людина зробила з нього таку плутанину й мішанину, що смерть видається єдиним логічним варіантом, до цієї людини з’являється — чи, сказати б, являється — янгол, і пропонує повернутися до того моменту, коли все пішло неправильно, щоби цього разу зробити все правильно. Пане Губперук, я хотів би, щоб ви сприймали мене... як янгола. 

Мокр витріщився на нього. Він же відчував посмик мотузки, затиск зашморгу! Він бачив, як темрява поглинає його! Він же помер! 

— Я пропоную вам роботу, пане Губперук. Альберта Спенґлера поховано, але пан Губперук має майбутнє. Звичайно, якщо він накоїть дурниць, воно може виявитися коротким. Я пропоную вам роботу, пане Губперук. Роботу, за зарплатню. Я розумію, що подібна концепція може бути мало вам знайомою.  

«Тільки як один із різновидів пекла», — подумав Мокр. 

— Це — робота Генерального поштмейстера Анк-Морпоркського Головного поштамту. 

Мокр продовжував витріщатися. 

— Дозвольте лише додати, пане Губперук, що позаду вас є двері. Якщо в будь-який момент нашої співбесіди ви відчуєте бажання піти, вам досить пройти крізь них, і я більше ніколи вас не потурбую. 

У своїй пам’яті Мокр зафіксував це під заголовком «Надзвичайно підозріло». 

— Отже, далі: робота, пане Губперук, передбачає оновлення і управління міською поштовою службою, підготовку міжнародних відправлень, обслуговування й утримання в належному стані майна Головпоштамту і так далі й тому подібне. 

— А якщо мені в зад встромити мітлу, я зможу ще й підлогу замітати, — пролунав чийсь голос.  

Мокр усвідомив, що це його власний голос. У його мізках панував безлад. Він був шокований тим, що потойбічний світ виявився ось таким. Правитель Ветінарі обдарував його довгим-довгим поглядом. 

— Ну, якщо ви так бажаєте, — сказав він і обернувся до клерка поряд. — Тулумбасе, ви не знаєте,