Дар’я Дзвін - Ангельський вибір, Дар’я Дзвін

Поклик.

Цей незрозумілий поклик йшов від нього. Він був свічкою у темряві, яка притягувала мене, як магніт. Я готова була йти, бігти, пливти до неї із заплющеними очима, знаючи, що вона мене обпалить.

— Це ти той тип із клубу! Ти у всьому винен! — закричав молодший брат.

— Як негарно з твого боку звинувачувати мене в усіх гріхах. Ти ж сам цілий вечір скиглив, який у тебе жахливий брат і яке несправедливе життя. — Він скорчив гидливу гримасу. — Я лише залишив тобі пістолет, а далі ти сам вирішив, що з ним робити. Це твій вибір.

— Але ти казав... — почав був той, але його нахабно перервали.

— Неважливо, що я говорю. Головне — що ти робиш. — Він зневажливо звів очі вгору.

— Що ти тут робиш?!

— Не має значення, — недбало відмахнувся незнайомець, продовжуючи йти на мене. Зробив ще кілька кроків і завмер. Його вираз обличчя різко змінився. Тепер у ньому не було ні натяку на насмішку. Диявольська посмішка змінилася похмурими бровами. Його очі дірявили мої груди. Невідомо, що він там виявив, оскільки, крім білої футболки, там не було нічого видно.

— Гей! Я до тебе звертаюсь! — крикнув хлопець. — Навіщо ти стежив за мною?

Той навіть не почув запитання. Він повністю зосередився на мені. Секунда — і я вже була притиснута до стіни, а чіпкі пальці грубо схопили мене за горло. Я шоковано дивилася на нього. Не могла повірити очам. Він миттю подолав близько десяти метрів. Щойно стояв там, а вже тут.

— Ти хто, чорт забирай, такий?! — У голосі молодшого чулося здивування та переляк. Він спрямував на нього пістолет.

Мені не дали довго думати про це. Друга рука обережно торкнулася моєї футболки трохи вище грудей, там де шалено билося серце. Він зосереджено вивчав це місце, забувши про все, що відбувалось навколо. Навіть неврівноважений чоловік із пістолетом не хвилював його.

— Ти, — не вірячи, прошепотів він. — Не може бути.

Хлопець підняв голову і втупився в мене так, ніби намагався прочитати всі відповіді. Потім його обличчя скривилось, хватка на шиї посилилася у кілька разів, очі і зіниці почорніли, райдужка спалахнула червоним полум'ям.

Я викрикнула від несподіванки та переляку. Це не входило в жодні рамки норми і більше було схоже на плід моєї уяви. Спробувала відсторонитися від нього, але це виявилося марним. Лише вдарилася головою об стіну. Жах пробрався під хребет, викликаючи тремтіння. Від нього йшла темна, давляча енергетика, яка змушувала скрутитись в клубок. При цьому в ній було щось знайоме. Одночасно хотілося прильнути їй назустріч і бігти від неї стрімголов.

— Ти, — знову прошипів він, але цього разу слова були сповнені ненависті та злості. Його руки сильніше стиснули горло.

Я не могла нічого зробити, крім брикатися в його руках і хапати ротом жалюгідні залишки повітря. Мені здавалося, що він не зупиниться, доки не вб'є мене. Страх пекучою петлею садив горло. Згадала весь сьогоднішній день: надійні обійми Хенка, таємна поїздка з Рене, похід по магазинах, власну дивну поведінку, погане передчуття і незрозумілий потяг до чогось невідомого.

Як я тут опинилася? Що мене привело сюди? Невже так просто можна померти?

Вранці ти навіть не здогадуєшся, що може статися з тобою ввечері. Смерть постійно ходить навколо нас. Вона чекає на кожному кроці. Хтось стає жертвою аварії, хтось хвороби чи нещасного випадку, а хтось опиняється не в тому місці, не в той час, як я. Але чи було це випадковістю? Адже я сама прийшла сюди, знаючи, що мене чекає щось погане. І ось результат. Чуття не підвело, але виникло інше питання. 

Чому я так прагнула опинитися в цьому місці, знаючи про всю небезпеку?

Пролунав постріл.

Заплющила очі, чекаючи своєї смерті, але натомість  впала на асфальт і почала ковтати повітря. Мій нічний жах стояв за кілька метрів від мене, тримаючись за плече. Він видав щось схоже на смішок і повільно обернувся назад, до того місця, де стояв переляканий хлопець. Куля в плечі ніяк не заважала йому. Він нагадував хижака, до якого посміла чіплятися жалюгідна блоха. Це було ненормально. Все у ньому було ненормальним.

Хлопець зі зброєю позадкував назад.

— Не підходь або ще раз вистрілю! — у паніціз закричав він, але ми знали, що це не спрацює.

Допомогти йому я вже ніяк не могла, а ось покликати на допомогу — цілком реально. Боковим зором помітила, як старший брат, скориставшись моментом, тікав геть. Я послідувала за ним. Побігла щосили, не звертаючи уваги на те, як пече в грудях. У паніці мені вдалося добігти до кінця провулку. Здавалося, що цю відстань пролетіла за секунду. До головної вулиці, наповненої людьми та машинами, залишалося лише кілька метрів. Минула їх і вискочила до натовпу перехожих.

Тремтячими руками спробувала дістати телефон, щоб викликати поліцію. Він упав на тротуар, але підняти його я не встигла. Мене потягли назад. Подумала, що ненормальний хлопець повернувся, щоб закінчити розпочате, але переді мною стояла та сама жінка у чорному плащі. Перше, що мені впало в очі — попелясте волосся, яке виглядало з-під каптура. Її пальці схопили мою голову мертвою хваткою, ніби намагалися її розчавити.

— Що ви роб...

— Забудь, — прошепотіла вона. — Забудь про все, що бачила.