Сафо Мелі - Сповідь. Моя Нінель., Сафо Мелі

Частина 2

- Знаю, що ти хочеш запитати. - важко промовила Ніна. - Я провела цю ніч з Гансом Матіасом, талановитим художником. Ми познайомились, коли я плакала на набережній біля річки. Він заговорив до мене, зробив комплімент, коли назвав мої заплакані очі найпрекраснішими у світі. Саме він написав мій портрет, що був повною протилежністю мого внутрішнього настрою. Замість зруйнованої жінки звідти на мене дивилась щаслива, усміхнена Ніна. А потім він запросив мене до себе, і я не змогла зрадити свою присягу.

Я різко підвівся з ліжка, схопив ножиці з секретера та встромив у портрет, що висів на стіні. Всі ці роки я захоплювався майстерністю автора. Скільки разів милувався полотном, яке було свідком її зради і ніби насміхалося з мене!

- Годі тобі, Іване. Пізно вже скаженіти. - гірко зауважила Ніна з ліжка. – Раніше треба було.

- Пізно?! - крикнув я у відповідь, задихаючись від обурення.

У погляді хворої жінки не пролягло ані тіні страху. Вона вирішила познущатись з мене? Хоче помститися наостанок?

- Скільки їх було?!

- Ти сам знаєш, скільки. Я пояснила, чим керувалась.

Не може бути! Не могла Ніна знати про всіх! Це просто неможливо!

Дика ревність, розчарування та злість змішалися з кров'ю. Коктейль, гірший за дешеве портове пойло, вдарив мені у голову.

Хоче дістати всіх скелетів з шаф? Нехай! Що нам втрачати? Скільки нам лишилося того життя?

- Я хочу знати про всіх, Ніно! Хто був наступний?

Сів у крісло та накинув на плечі вовняний плед. Вже й не знав, чи то мене колотить від холоду, чи від нервового напруження.

- Наступним був Олексій Васильович Жолуденко.

- Це ще хто? - незрозуміло втупився я в спотворене зморшками обличчя дружини.

- Якби ти, замість того, щоб розважати амбіційну журналістку, супроводив мене до музею, то знав би, що він син відомого археолога.

Журналістка. Олександра. Значить, і про неї Ніна дізналася. Але як?!

- Теж побачила?

- Добрі люди розповіли. - захекавшись відповіла Ніна та знову закашлялась.

- І скільки ти гуляла з ним? - не витримав я та підвищив голос.

- Два з половиною місяці. Рівно стільки, скільки ти ходив до журналістки.

З розмаху я вдарив рукою по підлокітнику крісла. Хотілось трощити все навколо, проте я стримував себе аби дізнатися все про цю брехливу повію, що дивилася на мене невинними очима стільки років!

- Що було потім?

- Відпустка у Батумі. Ти завів інтрижку з офіціанткою, я з екскурсоводом.

- Далі...

- Далі я готувалася до розлучення.

- Що? Ти хотіла розлучитися?

- Ні, Іване. Ти хотів. Занадто сильно тебе захопила Лідочка, машиністка з вашого гарнізону. Що лишається дружині, коли її чоловік заводить серйозний роман майже на цілий рік?

Зізнатися, Лідочка дійсно могла нас розлучити з Ніною. Я закохався у молоду і вродливу жінку в той час, як дружина набрала зайвих кілограмів і зовсім перестала доглядати за собою.

- То був рік моєї, як зараз кажуть, депресії. – продовжила Ніна. – Я втомилася від твоїх зрад і зневаги. Ти не тільки перестав мене поважати, а геть змішав з брудом. Знахабнів настільки, що почав приводити коханку у мій дім, у наше ліжко. По школі поповзли чутки, мене викликали на товариський суд, де довго та принизливо копалися в нашій брудній білизні. Постановили, що наша комірка суспільства є поганим прикладом, тож я не гідна навчати дітей.

- Ти ж казала, що скоротили? Чому збрехала? Чому ти взагалі всі ці роки мовчала?

- А що я мала казати, Іване? Я бачила, що ти щасливіший з ними, ніж зі мною. Хіба я могла зруйнувати це?

- Заради бога, припини корчити з себе невинну святість! – махнув я рукою в повітрі. – Вчинити скандал, заявити права на власного чоловіка, повідомити, що тебе звільнили через його зради, зрештою просто запитати, чому він ходить наліво - це вище твоїх сил! Ти пішла простішим шляхом! Віддала себе на втіху якомусь письменнику?

- Директору гастронома, що на розі.

Від розмаху я аж присвиснув.

- Набридло харчуватися культурою? Захотілося ковбаски? І як, сподобалася?

Мій уїдливий коментар з брудним натяком залишився без відповіді.

Я більше не міг витримувати цю розмову. Вона роз'їла мене, наче соляна кислота, не лишивши навіть кісток.

На ватяних ногах я вийшов у кухню й з усієї сили змахнув фотоальбом зі столу. Слідом полетіла чашка, злетівши у повітрі мілкими осколками. Потім тарілки, каструля, табурет, вазони, які Ніна так любила. Все, що я вважав справжнім у своєму житті, виявилось пустим і нікчемним.

Я й з Лідкою тією розійшовся одразу, як тільки зрозумів, що мої почуття до неї мінливі, а до Ніни, до моєї Ніночки кохання було справжнім! Тільки-но зрозумів це, став розсудливим, кинув гуляти й став чесним сім'янином. Ремонт, будівництво дачі біля озера, театр з дружиною щосуботи. Все, як належить.

Ніна не могла натішитися! Схудла, змінила зачіску, почала давати приватні уроки музики. Ми зажили новим життям, почали нарешті в унісон дихати на повні груди. Відтоді ми знову були щасливі разом до сьогоднішнього дня.

Я сидів на кухні, обхопивши голову руками, та ніяк не міг зрозуміти, навіщо вона все зруйнувала сьогодні? Так, я не був взірцевим чоловіком протягом спільного життя, але намагався ним бути останні тридцять п'ять років! Хіба цього мало задля того, щоб довести справжню відданість дружині?

У кімнаті голосно захрипіла Ніна. Чорт забирай, я вже навіть по її диханню впізнаю, через скільки секунд станеться напад! Хіба це не доказ кохання?! Навіщо було ворушити давно забуті образи й карати мене отак жорстоко?

З кімнати пролунав грудний булькітливий кашель. Щось стукнуло та гучно впало на підлогу. Мабуть, потягнулася за ліками, та впустила балончик. Розуміє, що після нашої розмови я вже не прибіжу на задніх лапках, аби допомогти.

Біль в моїх грудях та емоції вщухли лише під ранок. Їх замінила суцільна порожнеча й повна відсутність сенсу жити далі. Всі мої сімдесят вісім виявилися марними. Брехня і тільки. Будували щастя, а збудували замок з піску, який змило однією хвилею.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍