Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

тут огидні, як свині, не займайте його своїми забавками, тшш, дівчата, тшш, обережно, бо потім нас покарають.

Вони обходять один дворик, потім інший, аж доки не доходять до дверей, які штовхає Еліана: кімната з двадцятьма заіржавілими залізними ліжками, якісь із них розібрані, якісь перекошені, бракує коліщаток, пружинні матраци лагоджені-перелагоджені, стоять у два ряди попід стінами, як в інтернаті. Два однакових вікна — довгих, вузьких, із глибоким підвіконням, шибки зафарбовані шоколадним кольором у висоту людського зросту, щоб ніхто не бачив нічого назовні, крім хмар, за якими пильно стежила рама і металеві ґрати. На цих вікнах, які власноруч забив, я так само послабив цвяхи. Сирітки вже знають, як їх відчиняти, й вони відчинили їх саме вчасно, щоб попрощатися з каретою Брихіди, яку везли четверо коней у плюмажі в супроводі дев’яти машин, розповідає Еліана, восьми, каже Мірелья, ні дев’яти, ні восьми, а коли кортеж віддаляється, місцеві хлопці знову заполоняють проїзну частину своєю біганиною за м’ячем. Молодець, Рікардо! Кóпни як слід, Міто! Біжи, біжи швидше, Лучо, обходь його, бий, гол, гооол, — пронизливо пищить Мірелья, яка святкує гоооооооооол своїх друзів, аплодує їм і махає руками.

Зморена Ірис залишилася сидіти на матраці у глибині кімнати. Вона позіхає. Гортає журнал. Сирітки кривляються перед перехожими, голосно перегукуються зі своїми друзями, всідаються на підвіконня, кепкують над сеньйорою, що проходить повз них, позіхають. Коли починає сутеніти, Ірис кличе Еліану.

— Чого тобі?

— Ти обіцяла, що почитаєш мені про песика Плуто і моряка Папая.

— Ні, ти мені й так винна за два читання.

— Увечері я бачитимуся з Велетнем, щоб зробити люлі-люлі, і завтра тобі заплачу.

— Тоді я тобі завтра й почитаю.

Еліана відвертається і знову спирається на віконні ґрати. На вулиці починають запалювати ліхтарі. Жінка з будинку навпроти відчиняє балкон. Вона розчісує своє довге каштанове волосся, роздивляється вулицю і вмикає радіо: рат-тат-тататат-тат-татат, кімнату заповнюють пронизливі синкопи електрогітар і гугняві голоси, вони підіймають Ірис із ліжка і вона стає у прохід між двома рядами ліжок, щойно чує бабалý, бабалу-ає[7], давай, станцюй нам таночок, Хіно, заохочують її сирітки, давай, станцюй; немов кобила, вона гарцює довгими пасмами свого волосся, кульгаючи між ліжок, в її примружених, як у артисток із обкладинок романів, очах — екстаз, до мене знову повернулися сили, я вже не позіхаю, я хочу танцювати, наче та актриса, яку звати Хіна, яка жила в монастирі зі злими черницями, з тієї книжки Корін Тельядо[8], яку мені читала Еліана. Ірис зупиняється. Порпається у кишенях. Дістає фіолетову помаду й малює собі губи: її м’які дитячі губи перетворюються на безформну масу, коли вона фарбує їх цією огидною темною помадою. Давай, Хіно, танцюй, і вона танцюючи пробирається між двома рядами ліжок, рухайся жваво, так, так, ще. На підвіконні Еліана запалює дві свічки, які вона поцупила під час відспівування Брихіди: вона може лише закликати, вона менша, хлопці з вулиці гукають не її, а Ірис, Еліана не має ні цицьок, ні стегон, щоб ними посвітити. Вона відправляє інших сиріток до дальнього вікна й допомагає Ірис залізти на підвіконня.

— Дивися, Хіно, прийшов Велетень.

— Крикни йому, що я вийду, коли повкладаються старі.

— Пацани хочуть, щоб ти їм потанцювала.

Вона залишається одна в освітленому вікні. Вигинає стегно. Випнувши наперед груди, вона відтягує светр довгим ніжним рухом, який охоплює все тіло, і на довершення припіднімає спідницю, щоб показати свої пружні великі стегна, а іншою рукою вона скуйовджує собі волосся, стискаючи губи, немов у пристрасному поцілунку. На вулиці під ліхтарем уже збирається натовп, який їй аплодує. Жінка, яка причісувалася біля вікна, збільшує гучність музики і спирається на поруччя, щоб краще все роздивитися. Ірис починає повільно рухатися, для початку тручи стегнами, похитуючись у ритмі бабалу, волосся розвіюється, руки простягнуті вперед, неначе в пошуках чогось або когось, оберт, ще один, тіло вигинається, розпрямляється, голова відкидається назад, після цього голова разом із волоссям повертається вперед, вся вона обертається в ритмі року, фруґу[9] чи чогось там іще, вона танцює, вивертаючись, щоб показати свої стегна, свої брудні труси, свої стрибучі цицьки, свій гарячий язик, який теж щось вишукує, вона танцює на підвіконні, щоб їй аплодували люди на вулиці, щоб їй кричали: танцюй Хіно, доню, танцюй, моя гарна доню, хай з усіх сил трясуться твої циці, хай вихилиться твоя дупка, нехай горить будинок, нехай згоримо ми всі. І ось на середину вулиці виходить Велетень зі своєю здоровенною головою з пап’є-маше і починає танцювати, немовби разом із Ірис, а сама Ірис вигинається, рухає талією, крутиться, хитається і вижчить у своїй освітленій свічками клітці, ув’язнена в цій частині будинку, витанцьовуючи, неначе Матір Божа, що збожеволіла у своїй ніші на стіні. Велетень зупиняється на тротуарі і кличе її: Хіно, Хіно, спускайся сюди, будемо робити люлі-люлі, гей ти, крикни їй, бо мене не чути через цю смердючу голову з пап’є-маше, в якій я замкнений.

— Спускайся, Хіно!

— Чуєш, Еліано, спитай у Велетня, чи він приніс мені сьогодні подаруночка, бо якщо ні, то я не спущуся.

— Каже, що грошей нема, але є п’ять журналів Корін Тельядо і помада в золотому тюбику, не нова, але в доброму стані.

— Певно в позолоченому, в золотому дуже дорогі.

— Не ведися на цей його мотлох, не будь дурепою. Ти маєш взяти в нього грошима, щоб розрахуватися зі мною за читання.

— Якщо не ти мені читатимеш, то Мірелья, яка мені різниця.

— Але ж тобі подобається, як читаю я, бо я розповідаю тобі історію і все пояснюю, бо інакше ти б нічого не зрозуміла. Ти в моїх руках, Ірис Мателуна, адже якби я не читала і не роз’яснювала тобі романи Корін Тельядо й історії про качура Дональда, ти б уже померла від нудьги в цьому сраному будинку…

Вона хапається за ґрати, щоб його роздивитися: так, це він, круглі очі, наче дві тарілки, усмішка, яка ніколи не сходить, бо він ніколи не засмучується, він хороший, у нас виходять дуже солодкі люлі-люлі, він називає мене Хіна, ця його вигнута брова, яку підпирають зморшки на лобі, цей його дивний капелюх, це він, йому хочеться зі мною одружитися, бо він любить, як ми робимо люлі-люлі, він водитиме мене на фільми, де актори рухаються і говорять самі, і вже не потрібно буде, щоб ця зануда Еліана мені читала, Велетень водитиме мене до тих високих будинків у центрі, які видно звідси, щоб я записалася на