Валерія Дражинська - Крізь пекло, Валерія Дражинська

- Ти Марту витерпиш тиждень?

- Вона, що з тобою летить? - здивувалася Свєта.

- Угу. Це ж її ідея.

- А ти то - сама її витерпиш? - не втрималася Віра.

- У мене на неї імунітет вироблений.

- Ну, тоді Італія відпадає, - Свєта явно була не налаштована два тижні спостерігати мою мачуху.

Близнята почали перемивати кісточки Марті, Свєта їх підтримувала.

У кафе зайшли нові відвідувачі. Я їх не бачила, оскільки сиділа спиною до входу. Але чула, як грюкнули двері.

- А, пам'ятаєш, як вона..., - від особистості Марти дівчата перейшли на відділи з її біографії.

Пам'ятала я все дуже добре і не було потреби мені нагадувати. У таких розмовах я не брала участі - вони вже набридли. Я почала роздивлятися відвідувачів, які щойно увійшли. Їх було двоє - чоловік і жінка. Вони прямували за вільний столик та йшли спиною до мене. Погляд притягував чоловік високого зросту і спортивної статури. У нього було чорне, коротко обстрижене волосся та смаглява шкіра. Зачаровувало те, як він рухався. Це була хода сильної, впевненої в собі людини.

Коли він розвернувся, щоб відсунути стілець своїй супутниці, ми зустрілися очима, всього лише на кілька секунд, але мені цього вистачило, щоб зрозуміти - пропала. Цей погляд пропалив мене наскрізь. Його не можна було назвати просто вродливим чи привабливим - цього було недостатньо, точніше описувало б лише зовнішність. Очі чоловіка випромінювали внутрішню силу і водночас небезпеку, яка зараз притягувала мене немов магніт.

- Їй то - хоч щось залиш! - відірвала мене від споглядання Надя.

 - Що? - думки все ще витали навколо незнайомця.        

- Ти його зараз з'їси очима. От я й кажу - залиш щось брюнетці.

- Обійдеться!

Надя права - я вилупилася на нього як дура. Але мені було все одно, я просто не могла відірвати погляд. Мав значення тільки він.     

 Я піднялася з-за столу та попрямувала до нього. Від смаглявого незнайомця мене закривала офіціантка не дрібних розмірів, яка підійшла прийняти в них замовлення. Тож, коли я постала перед ним, вийшло несподівано.

- Ви танцюєте? - запитала я в нього.

Ситуація вийшла доволі цікава. Я дивилася на нього, він на мене (у нього виявилися приголомшливі сірі очі), його супутниця та інші відвідувачі кафе втупилися на мене. Я застала його зненацька. Якщо відмовить - буде весело. Але чомусь саме в цей момент я була як ніколи впевнена у собі. Фантастика не інакше! Зазвичай, я не була такою відчайдушно сміливою. Хіба що, тільки з добре знайомими людьми.

Але відмовляти він не поспішав, утім, як і погоджуватися. Не поспішаючи обвів мене оцінювальним поглядом. Почувалася я при цьому вкрай незручно - оцінював він абсолютно байдуже. Але потім, кинувши короткий погляд на свою супутницю, піднявся і взяв мене за руку. Його дотик обпалював. А коли він обійняв мене, стало ще гірше, чи краще, зрозуміти я не могла - почуття для мене були новими. Думки плуталися. Я абсолютно не знала, як себе з ним поводити. Зазвичай хлопці самі до мене клеїлися, призначали побачення, просили номер телефону. Я ж просто приймала або відхиляла пропозицію. Зараз усе по-іншому - я хотіла його ще раз побачити, дуже хотіла, але не знала, чи захоче він.

- Я... Ліза!

Він подивився на мене й усміхнувся. І промовчав.

- А... тебе? - я так нервувала, що спочатку навіть не помітила, як звернулася до нього на "ти".

- Владислав, - відповів він голосом із хрипотою. Але мене не виправив.

Складалося враження, що моє нахабство його розважає та всерйоз він мене не сприймає. Я не на таку реакцію розраховувала. Да насправді я взагалі не знаю на що розраховувала.

- А як ти думаєш, дівчина може у вподобаного їй чоловіка попросити номер телефону? - ризикнула я та одразу ж усе зіпсувала, ляпнувши, – Чи ти одружений?

Влад подивився на мене дуже уважно, вже без усмішки.

- Може, але не варто, - він мене відшивав.

- Чому? - не відставала я, з незрозуміло де знову взятою сміливістю.

- Тому що я тобі його не дам, - він вважав таку відповідь вичерпною, але помилявся.

- Чому не даси? - я помітила, що почала поводитися як маленька примхлива дитина, яка випрошувала в дорослого цукерку. Влад, мабуть, теж це помітив, бо знову посміхнувся та цього разу дуже чарівно.

- Дівчино, ти мені щойно продемонструвала «найкращі» риси свого характеру. І після цього думаєш, я захочу зв'язуватися з тобою?

Якщо чесно, я очікувала відповіді чогось на кшталт "Тому!". Така довга тирада мене неабияк здивувала, тож її зміст до мене дійшов не одразу. А коли дійшов, я образилася.

- Судити настільки поспішно про людину в ненормальній ситуації нерозумно, - я з неприязню дивилася на нього.

- А мені здається якраз! - він уже відкрито сміявся наді мною.

- Коли, здається, хреститися треба! Ти мене зовсім не знаєш.

- Ну, тоді, можеш спробувати мене переконати, - по-царськи дозволив він.