Аріна Вільде - Мій супер сусід, Аріна Вільде

Глава 2. Кіра

Іноді я засинаю в навушниках. Це єдиний засіб, який рятує мене від безсоння та філософських дум.

Лежу із заплющеними очима, на повторі пісня одна і та ж пісня, вибиваю пальцями ритм по ліжку в очікуванні, коли мене зморить сон, як раптом відчуваю якусь вібрацію. Коротку, наче хтось упустив щось важке.

Дістаю з вуха один навушник. Прислухаюся...

Бах!

- Ось так значить?! – чути жіночий розлютований голос.

Що відбувається-то?

Відкидаю телефон убік, намагаючись зрозуміти, звідки цей звук.

Стіна позаду знову трясеться від удару.

До моєї сонної свідомості повільно починає доходити, що цей галас відбувається у сусідній квартирі.

О, ні, тільки не це!

Мало нам Толіка, який вічно буянить, то тепер ще й цей.

Падаю назад на ліжко, намагаючись заснути знову, але сварка за стіною виходить на новий рівень і переміщається до вхідних дверей.

- Я думала ти з серйозними намірами, а я для тебе що, дівчина на одну ніч?

Я не витримую, вистрибую з ліжка і направляюся до кухні.

Заварюю чай, вдесяте перевіряю замки - їх у мене три і ще засуви, - а крики ніяк припиняються. Знову засовую у вуха навушники, але, коли ти обізнаний про те, що відбувається за якийсь метр від тебе, це не дуже й допомагає.

Хочеться викликати поліцію, але вирішую не перетворюватися на тітку Катю. На хвилинку стало навіть якось прикро, що сусід – хлопець невільний, та ще й такий бабій. Так, у мене є Вова, який, здається, навіть не здогадується про моє існування, хоча кілька разів у нас безперечно був прямий зоровий контакт, але хто не хоче, щоб по сусідству жив красень, якого можна покликати вкрутити лампочку?

З цими думками і засинаю, задоволено слухаючи тишу, а вранці тітка Катя звинувачує мене у нічному скандалі.

Я з ноги відчиняю двері парадні і поспішаю в новий день, де обов'язково зустріну Вовку. Адже Ліна розповіла, що він із хлопцями збирається сьогодні у більярдній.

***

Об одинадцятій нуль-нуль ні Вовки, ні його компанії немає. Я вибираю столик так, щоб було видно і вхід до зали, і ту частину, де розташовані більярдні столи.

Вожу виделкою по тарілці, вибираючи з пасти гриби, і поглядаю то на годинник, то на скляні двері в очікуванні Казімірова.

О дванадцятій я починаю панікувати, що Лінка злила мені недостовірну інформацію.

"Вовки немає, ти впевнена, що він має бути тут?" - Надсилаю повідомлення подрузі.

«Кір, звісно, ​​його там немає. Об одинадцятій дня він ще, мабуть, спить. Він там буде об одинадцятій НОЧІ».

Хочеться побитися головою об стіл.

"Не могла відразу так і сказати?"

У засмучених почуттях швидко доїдаю залишки пасти, допиваю чай і вибігаю з задушливого приміщення.

Броджу по торговому центру, розглядаю вітрини і мрію швидше влаштуватися на роботу, щоб купувати собі такий самий красивий і дорогий одяг, як на манекенах.

Зупиняюся перед ескалатором, що веде на другий поверх, де розташований кінотеатр, і оглядаюся навколо, сподіваючись, що Вовка все ж таки бродить десь поруч. Але ні, довкола лише одні незнайомці.

Піднімаю голову вгору, де на рекламних екранах крутяться трейлери фільмів, і впевнено ступаю на залізного монстра, що рухається. Завжди боюся, що мої шнурки застрянуть десь між сходинками, я впаду на підлогу і мене затягне в цю штуку, як у фільмах жахів.

Я часто ходжу у кіно одна. Купую велике відерце попкорну, сідаю десь наприкінці зали і насолоджуюся фільмом. Іноді, правда, сплю, а іноді із заздрістю та сумом дивлюся на закохані парочки.

Часто в голову закрадаються думки, що до кінця життя я так і залишусь одна. Нерозділене кохання - страшна річ.

Замість того, щоб дивитися на великий екран, я тикнулася поглядом в телефон і оновлюю стрічку в соцмережах. Переглядаю світлини Вови, і помічаю, що фото із дівчиною на морі, яке ще вчора було у його профілі, зникло.

Це надихає. Отже, він знову вільний і сьогодні я маю всі шанси.

Про що був фільм, я так і не зрозуміла, надто вже тремтіло серце від радісної новини. У своїй голові я вже намалювала райдужні картини того, як увечері Вовка підвозить мене на своїй чорній тачці до хати, пристрасно цілує та пропонує зустрічатися.

З цими думками повільно йду в бік свого будинку, щоб убити ще трохи часу. До одинадцятої залишилося якихось п'ять годин.

Усміхаюся перехожим, не помічаючи нічого на своєму шляху, свічусь як лампочка і просто радію теплому весняному дню. Ще якихось два місяці, здача дипломної роботи – і все! Свобода, нове життя, робота та навіть, можливо, Вовка!

***

Ще здалеку помічаю якесь пожвавлення прямо біля входу до нашої парадної. Тітка Катя метушливо бігає з чашкою чаю та пиріжком у руках навколо незнайомого чоловіка. А чоловік у цей час встановлює довгу файну лавку. Прямо перед вікнами. Ну, все, тримайтеся, сусіди, тепер у сталкера з'явився пункт спостереження.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍