Тая Смоленська - Няня для дочки чемпіона, Тая Смоленська

Глава 2. Вікторія

Він високий і широкоплечий. У нього волосся кольору воронячого крила і густі брови. На правій вилиці подряпина, на переніссі - пластир. А ще кісточки пальців збиті. 
 
Він в темних джинсах і футболці. На зап'ясті годинник дорогої марки і кілька тонких шкіряних браслетів. Права рука вся в татуюванні. Малюнок йде аж під рукав футболки. 
 
Від нього віє впевненістю, силою, грошима і неприємностями. 
 
Під косими поглядами гравців він відсунув стілець і сів поруч зі мною . Оцінююче пройшовся поглядом по моїй фігурі, приділивши трохи більше уваги струнким довгим ногам і ... гидливо скривився, а потім відвернувся. 
 
Мені стало неприємно. 
 
Я гарна і я прекрасно знаю про це. Гарненьке личко і фігурка - єдине з чим мені пощастило в цьому житті. Але судячи з реакції незнайомця: я не його типаж дівчат. Так для чого тоді погодиася зіграти зі Стасом? 
 
- Гей, а ти не Руслан Алмазов? - звернувся до нього по-українськи Стас і я стрепенулася. 
 
- Він самий. Якісь проблеми? - незнайомець повільно повернув голову в його бік і обдарував мого хлопця таким поглядом, що більше ставити запитань не захотілося. 
 
Руслан розслаблено відкинувся на спинку стільця, витягнув ноги і став стискати і розтискати кулаки, немов розминав пальці, спостерігаючи за тим, як перетасовують карти. За столом зависла напруга, яку приніс з собою новий гравець. 
 
Я зацьковано озираюся на всі боки, не знаючи що робити. Нахиляюся до Стаса і тихо шепочу на вухо: 
 
- Хто такий Руслан Алмазов? 
 
Я, звичайно, рада що ми зустріли земляка в цій далекій країні, але щось я дуже сумнівалася в тому, що вигравши він відправить мене додому першим рейсом.
 
- Тихо ти, заважаєш зосередитися, - грубо відмахнувся від мене Стас і я знову сіла рівно. 
 
Скосила погляд на Алмазова. Бандит якийсь, не інакше. Другий теж не краще. Може, відпроситися до туалету? Там напевно є віконце, я б через нього пролізла і втекла. А на Стаса плювати. Після сьогоднішньої ночі ні про які стосунки між нами мови і бути не може. 
 
Я роблю спробу піднятися. Але мені не дозволяють навіть кроку від столу зробити. 
 
Усаджуюся на місце з почуттям повної приреченості. Очікування найгірше всього. Воно, здається, триває цілу вічність. Я вся на нервах. У голові порожньо. Я вся тремчу і  не розумію як такий хороший день міг перетворитися ось в це. 
 
Я знала, що для мене все закінчиться погано, та все ж сподівалася на диво. Але дива не сталося. 
 
Стас програв. 
 
Товстун брудно вилаявся. 
 
Виграв Алмазов. 
 
Його обличчя вмить стало зосередженим. Він обернувся до мене. 
 
- Вставай, - наказав він неголосно, але таким тоном, що не послухатися було майже неможливо. 
 
Але я навіть не поворухнулася. 

Від страху приросла до місця, благально дивлячись на Стаса. Невже він ось так просто візьме і віддасть мене якомось незнайомцям. 
 
А Стасу до мене, здається, взагалі ніякого діла не було. Він сидів, упершись ліктями на стіл, і ховав обличчя в долонях. Швидше за все подумки готувався до зустрічі з батьком.

Всі погляди спрямовані на нас. Я зацьковано вдивляюся в обличчя чоловіків, шукаючи підтримки. Але з Русланом ніхто не хоче зв'язуватися. 
 
Він хапає мене за передпліччя, змушуючи піднятися зі стільця. Його пальці з силою впиваються в мою шкіру, завтра напевно проявляться синці. 
 
- Стасе, - благаю я, - Стасе, ти ж не допустиш цього? Придумай щось, Стасику! - мій голос зривається до істеричних ноток. 
 
Стас повертає до мене голову, у нього винуватий вираз обличчя, але, здається, він більше побивається програними грошима, а не моєю долею. 
 
- Та ну тебе, Віка, нічого не трапиться. Це ж Руслан Алмазов. Він тобі навіть доплатить, так друже? - либиться він, а я остаточно втрачаю віру в краще. 
 
Той самий Руслан Алмазов, якого я нібито повинна знати, Стаса ігнорує. Він прощається з усіма і тягне мене за собою. 
 
На негнучких ногах ледь за ним встигаю. Нові туфлі натерли мозолі, але цей біль майже невідчутна з тієї, що терзає мене зсередини. 
 
Адже я кохала Стаса. Вірила йому. Вважала його найкращим хлопцем у світі, а він ... ось так просто віддав мене іншому. Навіть не спробував щось зробити. 
 
Сльози повз волі бризкають з очей. Я негарно схлипую, тим самим привертаючи до себе увагу чоловіка, якому я тепер, здається, належу. 
 
- Не реви, ненавиджу  баб, що плачуть, - гаркає він, всього на мить удостоївши мене поглядом. 

При цьому у мене все ще складається відчуття, що я йому неприємна. Тому що ніякого бажання в його погляді немає, як і зацікавленості. Ось той другий, який так відчайдушно намагався виграти мене, дивився на мене немов на вишуканий і рідкісний делікатес, який дуже хочеться скуштувати. І він дуже засмутився, коли зрозумів що перемога за Русланом. 
 
- Це незаконно. Ви знаєте що це незаконно? - з викликом питаю я. 
 
Він зупиняється, та так різко, що я врізаюся в його потужну фігуру. Мене обдає аромат парфуму з деревними нотками, тютюну і ще чогось такого, ледве помітного. Напевно, саме так і повинен пахнути справжній чоловік. І я б обов'язково зацінили цей флер, познайомся ми за інших обставин. 
 
- Про закон потрібно було думати до того, як переступала поріг цього собачатника, - прошипів мені в обличчя, обдаровуючи таким поглядом, що коли б я була в іншій ситуації відразу б заткнулася. Але мені втрачати вже нічого. 
 
- Я коли поріг цього, як ви висловилися, собачатника переступала, й гадки не мала що там на життя людей грають. 
 
Видихнула , а потім вже більш спокійно запропонувала: 
 
- Може відпустите мене? Клянуся, я нікому не розповім про те що сталося. Та я навіть уявлення не маю хто ви такий. 
 
- Ні, - одне слово і все всередині холоне. - Сідай в машину. Не примушуй мене заштовхувати тебе в салон, - жорстко сказав він, знімаючи свою тачку з сигналізації. 
 
- Добре, - видавлюю з себе, роблю крок, а потім все ж обертаюся і задаю питання, яке мене хвилює найбільше. - Ви ж мене відпустите після цієї ночі? 
 
Алмазов не поспішав з відповіддю. Хмикнув, в черговий раз оцінюючим поглядом пробігся по мені, а потім сказав: 
 
- Можливо. Все буде залежати від тебе. У будь-якому випадку ти не в моєму смаку. А тепер, не змушуй мене чекати. Я цього страшенно не люблю, - киває на дверцята автомобіля і я з почуттям приреченості сідаю в салон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍