Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

були чотири або п’ять чарок віскі, спожитих у фермера, зашкодити такому витривалому пиякові як Гульвіса. А та дешева кашаса, що вони пили на Муніципальній площі у барі «Тріунфо» від самісінького відкриття Карнавалу, тобто ще з учорашнього ранку, раптом вдарила йому в голову і звалила з ніг. Але величну мулатку непросто було ошукати. Медсестра за фахом, вона звикла до смерті, бо щодня бачила її в клініці, тому не дозволяла собі так по-панібратському поводитися з нею: підморгувати їй чи танцювати самбу. Вона присіла біля Гульвіси, приклала пальці до його шиї і здригнулась, відчувши як холод пробіг її спиною:

— Боже, та він ж мертвий!

Решта теж кинулися до тіла молодика, мацали зап’ястя, піднімали біляві кучері, намагаючись вловити поштовхи серця. Та все було марно, вони так і не нащупали пульс. Гульвіса назавжди покинув Карнавал Баїї.

2

СПРАВЖНІЙ РЕЙВАХ ЗЧИНИВСЯ СЕРЕД СПОЛОШЕНИХ УЧАСНИКІВ КАРНАВАЛУ ТА ВСЬОГО ВУЛИЧНОГО НАТОВПУ — неврівноважена і романтична вчителька Анете не могла таке проґавити: щосили намагаючись зобразити істеричний напад, вона голосно схлипувала і попереджала, що от-от зомліє. Вся ця гра одного актора була розрахована лише на манірного Карліньйоса Маскареньяса, за яким учителька безнадійно упадала. Анете вважала себе надчутливою особою і вигиналася немов кішка, коли він грав на своєму кавакіньйо. А зараз кавакіньйо мовчало, жалюгідно звисаючи з рук Карліньйоса, немов Гульвіса забрав із собою на той світ останні його акорди.

Звідусіль почали збігатися люди, дуже швидко новина облетіла всі околиці, дісталася Сан-Педро, Сьомого проспекту, площі Кампо Ґранде, збираючи допитливих. Навколо небіжчика скупчився невеличкий натовп зацікавлених, які штовхалися, жваво обговорюючи подію. Із Содре викликали лікаря, а поліцейський вийняв свисток і взявся без угаву свистіти в нього, немовби сповіщаючи все місто, всіх учасників Карнавалу про смерть Гульвіси.

«Так це ж Гульвіса, бідолаха!» — співчутливо вигукнув хтось із карнавального натовпу. Всі добре знали небіжчика: він здавна славився своєю життєлюбною вдачею, підстриженими вусами, бешкетною гордовитістю волоцюги. Його знали і любили там, де можна було випити і добряче розважитися; а тут, так близько до його дому, не існувало людини, яка б про нього не чула.

Ще один учасник процесії, виряджений у мішковину, з великою ведмежою мордою на голові, проштовхавшись крізь юрбу до Гульвіси, нахилився над ним. Зняв із себе маску, відкривши лисину, приголомшене обличчя й обвислі вуса, і пробурмотів:

— Гульвісо, друже, як же це ти так примудрився?

«Що йому могло статися, від чого він помер?» — питалися люди одне в одного. Хтось відповів: «Це все через кашасу», — і мабуть, неможливо було знайти більш слушного пояснення такої наглої смерті. Старенька згорблена бабця окинула його поглядом і підсумувала:

— Такий молоденький, від чого ж він міг померти?

Запитання й відповіді лунали в натовпі аж до приходу лікаря, який схилився над Гульвісою і, обстеживши тіло, остаточно констатував смерть.

«Він жваво танцював самбу, аж раптом, ні сіло ні впало, завалився мертвий», — пояснив лікареві один із чотирьох друзів, умить протверезілий і зніяковілий через свій костюм баїянки, пофарбовані карміном щоки та густо підведені паленим корком очі.

Те, що п’ятеро приятелів були перебрані на баїянок, не мало спричинити глузувань, бо всі вони, і не раз, на ділі доводили свою маскулінність. Вони вирядилися задля сміху, розваги та зі звичайних пустощів, а зовсім не тому, що хотіли бути схожі на жінок чи ще через якісь розпусні й підозрілі уподобання. Дякувати Богові, серед них не було геїв. Навіть Гульвіса жартома прив’язав під білу накрохмалену нижню спідницю чималий корінь маніоки і щокроку піднімав поділ, хизуючись своїм неабияким причандаллям та змушуючи жінок червоніти і пирскати зо сміху. Тепер той величний корінь покинуто звисав між оголених стегон і вже нікогісінько не смішив. Один із друзів підійшов і відв’язав його з пояса Гульвіси. Проте навіть так небіжчик мав цілком достойний вигляд: він мирно помер посеред Карнавалу, на грудях у нього не було крові від кульового чи ножового поранення, і ніщо не псувало його карнавального образу.

Доні Флор та її подрузі доні Нормі, яка енергійно торувала шлях крізь натовп, вдалося прийти майже одночасно з поліцією. З появою дони Флор у супроводі співчутливих кумоньок, які притримували її попід руки, всі відразу зрозуміли, що це Гульвісова дружина, адже вона і не намагалася стримати тужливого лементу та гірких сліз. Її образ доповнювало скуйовджене волосся, затасканий халат і домашні капці. Та вона все одно залишалася красивою молодицею, на яку приємно було глянути: невеличка, міцненька, із золотисто-бронзовою шкірою, прямим чорнезним волоссям, що подекуди аж віддавало синявою, заворожливим поглядом і білосніжними зубами, що ледь виднілися з-під напіврозтулених пухких вуст. Апетитненька, як любив казати Гульвіса в такі рідкісні і, мабуть, саме тому незабутні миті його ніжності. Певно, кулінарні здібності дружини надихали Гульвісу в такі моменти, і він грайливо звертався до неї: «Мій коханий медяничку, моє запашне акараже[4], моя товстенька курочко». І ці виняткові порівняння досить чітко перегукувалися з чуттєвою і домашньою натурою дони Флор, відображалися в скромній чарівливості, що зачаїлася під спокоєм і податливістю її характеру. Гульвіса добре знав її слабкості й умів розбудити ту палахку жагу, контрольовану соромливістю, ту нестримну хіть, що бурхливою пристрастю вирувала у ліжку. Варто було тільки захотіти, і в світі не було чоловіка принаднішого за Гульвісу, і жодна жінка не могла встояти перед його чарами. А скільки разів дона Флор піддавалася його нестримній звабі, хоч би який гнів чи обурення керували нею в той момент. Бо іноді вона ненавиділа Гульвісу і проклинала той день, коли поєднала долю з цією легковажною особою.

Утім зараз, зіткнувшись із такою раптовою передчасною смертю, на дону Флор зійшло приголомшливе запаморочення, вона йшла, порожня від думок, не маючи жодного спогаду ні про рідкісні моменти всеохопної ніжності, ні про дні, сповнені журби, тривоги та самотності, наче з останнім подихом Гульвіса забрав усі свої недоліки, або ж їх і не було на його «короткому шляху в цій долині сліз».

«Недовгий був його шлях у цій долині сліз», — промовив високоповажний професор Епамінондас Соуза Пінто. Вражений і схвильований подією, він поспішив привітатися з вдовою і висловити свої співчуття, перш ніж вона підійде до тіла небіжчика. Натомість дона Жіза, не менш шанована, ніж професор, учителька, не квапилася з такими гучними заявами і, почувши такий висновок, ледь стримала посмішку. Життєвий шлях Гульвіси і справді був недовгий — йому заледве виповнився тридцять один — одначе світ не був для нього долиною сліз, як висловився професор, а радше театром веселого фарсу гріховних спокус, зваб та ошуканства. Проте не все у