Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

Джонатан увесь час уважно слухав.

— Мені б теж хотілося розповісти історію, — промовив він. І усміхнувся.

Джонатан завжди усміхався, та мав тужливий вигляд. Він був не дурний, але навчання в школі давалося нелегко. Інші діти сміялися з його чудернацького обличчя та дивакуватих манер, тож за декілька місяців хлопець покинув учитися. Так і не навчився читати та писати. Зимові завсідники звикли до хлопця Оквелів, із усіма його дивацтвами.

— То спробуй, — запропонував Олбрайт. — Розкажи якусь.

Джонатан узяв пропозицію до уваги. Він відкрив рота і став напружено чекати, що ж із нього вийде. Нічого. Його обличчя перекосило, а плечі зіщулилися від сміху з самого себе.

— Не можу! — вигукнув він, коли прийшов до тями. — Я не можу цього зробити!

— Що ж, тоді іншим разом. Повправляєшся трохи, а ми послухаємо тебе, коли будеш готовий.

— Тату, розкажи ти історію, — сказав Джонатан. — Ну ж бо!

То був перший вечір Джо у зимовій кімнаті після чергового провалля. Він мав блідий вигляд і повсякчас мовчав. Ніхто не очікував від нього історій у такому крихкому стані, але на прохання сина Джо усміхнувся і поглянув угору, в той кут кімнати, де стеля потемніла від тютюнового диму.

Джонатан вважав, що саме звідти приходять історії його батька. Коли очі Джо знову сфокусувалися на кімнаті, він був готовий і відкрив рота, щоб почати оповідь:

— Одного разу…

Відчинилися двері.

Для новоприбулого було запізно. Хто б то не був, він не поспішав заходити всередину. Від холодного протягу замерехтіли свічки, і до прокуреної кімнати увірвався гострий річковий запах. П'яниці попіднімали очі.

Кожен побачив, та тривалий час ніхто не реагував. Вони намагалися бодай щось уторопати в тому, що постало в них перед очима.

Чоловік — якщо то він — був високим і міцним, та голова в нього була мов у чудовиська. І, побачивши її, завсідники перелякалися. Чи то й було чудовисько з бабусиних казок? А чи вони спали, і їм наснився кошмар? Кривий і приплющений ніс, а під ним зяє широка, темна від крові порожнина. Коли погляди сповзли нижче, вже достатньо нажахані завсідники побачили, що пекельна істота тримала в руках велику ляльку з восковим обличчям, ручками-ніжками та зализаним фарбованим волоссям.

Утім, зі ступору їх вивів той-таки чоловік. Він спочатку загарчав (і волання те було таким само потворним, як і рот, що його породив) й одразу ж захитався і почав осідати на підлогу. Двійко фермерських наймитів саме вчасно підскочили з лавки і схопили його попід руки, не давши завалитися та розчерепити голову об кам'яні плити. Тоді ж і Джонатан рвонув уперед із витягнутими руками, підставивши їх для ляльки, що несподівано виявилася заважкою для його м'язів і суглобів.

Оговтавшись, вони затягли непритомного чоловіка на стіл. Одразу ж підсунули й другий, щоб розмістити його ноги. Коли вже закінчили його вмощувати, всі скупчилися навколо нього, підсвічуючи собі лампами та свічками. У чоловіка ж повіки навіть не здригнулися.

— То він мертвий? — припустив Олбрайт.

Юрба нерозбірливо забурмотіла, і багато хто насупив брови.

— Дайте йому ляпаса, — запропонував хтось. — Може, це приведе його до тями.

— Чарочка міцного зробить це краще, — порадив інший.

Марго ліктями проклала собі дорогу до стола й оглянула чужинця.

— Навіть не думайте ляпати його по обличчю. Не в тому він стані. І в горлянку йому нічого не лийте. Краще зачекайте хвилинку.

Марго повернулася до свого місця біля вогню. Там лежала невеличка подушка, і вона взяла її та понесла до стола. У світлі свічки їй вдалося помітити на бавовняному напірнику біленьку колючку. Підчепивши її нігтем, вона витягла пір'їнку. Інші чоловіки спостерігали за нею, збентежено вилупивши очі.

— Сумніваюся, що тобі вдасться підняти мертвяка лоскотанням, — зауважив каменяр. — Та й навіть якщо він і живий, нічого не вийде — не в тому він стані.

— Та не збираюсь я його лоскотати, — одказала Марго.

Вона поклала пір'їнку чоловікові на губи. Усі придивилися. Якусь мить нічого не відбувалося, аж тут пух на пір'ячку затремтів.

— Він дихає!

Утім, полегшення одразу ж поступилося новій розгубі.

— Та хто ж це такий? — спитав якийсь баржовик. — Чи хто-небудь його знає?

На декілька хвилин запанував загальний галас, у якому кожен обмірковував це питання. Один вважав, що знає всіх уздовж річки від Замку Ітон до Даксфорда в десяти милях звідти, і при цьому цей чоловік навряд чи був йому знайомий. В іншого сестра жила в Леглейді, і він запевнив, що такого там точно не бачив. Третій ніби пригадав, що начебто десь зустрічав цього чоловіка. Та що більше він до нього придивлявся, то менше готовий був закластися, що це так. Четвертий припустив, що то може бути річковий циган, адже саме в цю пору року на цьому відрізку ріки з'являлися човни — на них дивилися з підозрою, і кожен перевіряв замок на дверях і на ніч заносив до хати все, що можна було занести. Але з огляду на добротну вовняну куртку та дорогі шкіряні чоботи — ні. То явно був не циган-лахмітник. Тоді п'ятий поглянув і з тріумфом зазначив, що чоловік за зростом і статурою дуже схожий на Лід'ярда з ферми Віті, та й волосся у нього того-таки кольору, еге ж? Шостий зауважив, що сам Лід'ярд перебуває тут, сидить по інший бік стола. І коли п'ятий поглянув туди, йому годі було заперечити. Після всіх цих та інших заяв один, двоє, троє, четверо, п'ятеро, шестеро — та загалом усі присутні погодилися, що не знають, хто він — принаймні їм так здається. Та, зважаючи на вигляд чоловіка, про яку впевненість може йтися?

У тиші, яка запанувала після досягнення згоди, заговорив сьомий.

— Що ж таке з ним сталося?

Одяг чоловіка був наскрізь мокрий, і від нього тхнуло річковим — зеленим і коричневим — запахом. Очевидно, що з ним щось сталося у воді. Вони заговорили про річкові небезпеки, про воду, що може ошукати навіть наймудрішого річкового мешканця.

— Чи є там човен? Може, піду пошукаю його? — запропонував Бешант-човняр.

Марго спритними та лагідними рухами змивала кров із обличчя чужинця. Вона здригнулася, коли оголився глибокий розріз, що розпанахав його верхню губу й розділив шкіру на два клапті, крізь які проглядали зламані зуби та закривавлені ясна.

— Та біс із ним, із човном, — наказала вона. — Зараз головне — цей чоловік. Мені самій тут не впоратися. Хто побіжить по Риту?

Вона оглянула товариство і помітила одного наймита, що був надто бідним, щоб багато випивати.

— Ніте, у тебе прудкі ноги.