Гілберт Кійт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

падало сіре світло з вікна, за яким на свинцевому фоні моря чорніли дерева. В иншому кутку лежав циліндр, його, певно, збили з голови, і здавалося, що він й досі котиться. А в третій куток недбало кинули Джеймса Тодхантера, однак його зв’язали так, як це роблять з багажем, заткнули шарфом рота і скрутили руки-ноги. Карі очі квартиранта бігали туди-сюди.

Доктор Оріон Гуд зупинився біля порога, дивлячись туди, де все говорило про здійснене насилля. Потім він швидко пройшов через кімнату, підняв циліндр і, дивлячись дуже серйозно, поміряв його на голову зв’язаного Тодхантера. Циліндр був настільки завеликим, що закрив все обличчя і сповз на плечі.

— Циліндр містера Янка, — промовив науковець, у лупу роздивляючись підкладку циліндра. — Чому ж він тут, а власника немає? Янк не грішить недбалістю, циліндр дуже модний, хоча й не новий. Помітно, що його часто чистять. Мабуть, цей Янк — старий денді.

— О Господи! — вигукнула Меггі. — Ви краще б розв’язали Джеймса.

— Я спеціяльно кажу «старий», — вів далі Гуд, — хоча цілком можливо, що моє твердження не зовсім правильне. Волосся у людей випадає по-різному, та все ж випадає, і я помітив би у лупу малі волосинки. Та їх немає. Тому я й вважаю, що містер Янк — лисий. Зіставимо це з високим, різким голосом, про який згадувала міс Макнеб (потерпіть, мій друже, потерпіть!), додамо до цього лисий череп і суто старечу сварливість, — і можна буде робити висновки. Окрім цього, містер Янк рухливий і (поза сумнівом) високий. Я міг би опиратися й на розповідь про високого чоловіка у циліндрі, та у нас є більш точні докази. Склянка розбита, один з уламків лежить над каміном, на консолі. Якби склянка розбилася у руці такого невисокого чоловіка, як Тодхантер, то уламок туди б не попав.

— До речі, — втрутився священик, — може його врешті слід розв’язати?

— Склянки говорять не лише про це, — продовжував експерт. — Я й відразу сказав би, що містер Янк — лисий і дратівливий не стільки через свій вік, скільки через спосіб життя. Тодхантер — тихий, спокійний, ощадний, він не п’є спиртного і не грає в карти. Отож, карти і склянки він приберіг для свого гостя. Та цього мало. П’є він чи ні, а вина у нього немає. То що ж було у склянках? Смію припустити, що там було бренді або віскі, напевно, дорогої марки, а налив випивку містер Янк зі своєї фляги. От у нас вимальовується певний образ: це високий, немолодий і модний чоловік, трохи пошарпаний, азартний гравець і пияк. Таких людей часто можна зустріти на смітниках суспільства.

— Ось що, — вигукнула дівчина, — якщо ви мене не пустите до нього, я піду викликати поліцію.

— Я б вам не радив, міс Макнеб, — серйозно промовив Гуд, — поспішати за поліцією. Містере Бравн, будь ласка, заспокойте своїх підопічних заради них самих. Отож, ми знаємо про містера Янка головне. А що ми знаємо про Тодхантера? Три факти: він трохи скупуватий, у нього достатньо грошей і в нього є таємниця. А кожному відомо, що саме це — складові характеристики жертви шантажу. Так само зрозуміло, що збляклий лиск, погані звички та озлобленість — незаперечні риси шантажиста. Перед вами, шановні, типові персонажі трагедії такого типу. З одного боку, порядна людина, яка щось приховує, з иншого — старіючий стерв’ятник з Вест-енду, який занюхав здобич. Сьогодні вони зустрілися, і справа дійшла до бійки, а точніше, до кровопролиття.

— Ви врешті розв’яжете мотузки? — вперто запитала дівчина.

Доктор Гуд обережно поставив циліндр на столик і попрямував до полоненого. Він оглянув його, навіть посунув і трохи повернув, і відповів лише:

— Ні. Я не розв’яжу мотузки, поки поліцейські не принесуть кайданки.

Священик, який до цього часу уважно роздивлявся килим, повернув до науковця своє кругле обличчя.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав він.

Оріон Гуд підняв з килима дивну шпагу і, роздивляючись її, відповів:

— Ваш знайомий зв’язаний, — почав він, — і ви вирішили, що його зв’язав містер Янк. Зв’язав і втік. А у мене є чотири заперечення. По-перше, з якої радости такому денді залишати тут свій циліндр? По-друге, — науковець підійшов до вікна, — це єдиний вихід, і він зачинений зсередини. По-третє, на лезі є крапля крови, а на Тодхантері немає жодних поранень. Ворог, живий він чи мертвий, забрав цю рану зі собою. І врешті, згадаймо те, з чого ми й почали. Швидше жертва шантажу вб’є свого мучителя, ніж шантажист позбудеться курки, яка несе золоті яйця. Здається, досить логічно.

— А мотузки? — запитав священик, який дивився на науковця захоплено і водночас розгублено.

— Ох, мотузки… — протяжно промовив Гуд. — Міс Макнеб дуже хотіла дізнатися, чому я не розв’язую її приятеля. Ну що ж, я відповім. Та тому, що він може звільнитися, як тільки йому цього захочеться.

— Що? — вигукнули всі, дивуючись кожен на свій лад.

— Я оглянув всі вузли, — спокійно пояснив експерт. — На щастя, трохи знаюся на цьому. Самі розумієте, криміналістам це потрібно. Кожен вузол він зав’язав самостійно, жодного вузла на ньому не зміг би так зав’язати хтось инший. Виверт розумний, скажу я вам. Тодхантер прикинувся, що жертва — він, а не злощасний Янк, тіло якого, певно, закопане у саду або сховане у каміні.

Всі понуро мовчали. Сутеніло, гілки, викривлені морем, видавалися все чорнішими і сухішими, ніби це морські чудовиська вилізли, щоб подивитися останній акт трагедії, так само, як колись виліз звідти загадковий Янк, злочинець чи жертва, чудовисько у циліндрі. Сутеніло, ніби сутінки — це темна справа шантажу, найогиднішого зі злочинів, у якому одна підлість закриває иншу, немов чорний пластир на чорній рані.

Привітне і радісне обличчя коротуна-священика раптом змінилося. На ньому з’явилася гримаса цікавости, не дитячої, як це було спочатку, а творчої, з якої починаються великі відкриття.

— Повторіть, будьте ласкаві, — знічено попросив він. — Ви вважаєте, що містер Тодхантер власноруч зв’язав себе і власноруч розв’яже?

— Саме так, — відповів науковець.

— О Господи! — вигукнув священик. — Та невже це правда?

Він задріботів кімнатою, як кролик, і особливо уважно вдивлявся в обличчя, котре наполовину було прикрите циліндром. Потім він повернув своє простакувате обличчя до присутніх.

— Ну звичайно ж! — схвильовано вигукнув він. — Хіба ви не бачите? Та ви погляньте в його очі!

Науковець і Меггі поглянули й побачили, що верхня частина обличчя, та, що не була прикрита шарфом, якось дивно кривилася.

— Так, очі дивні, — схвильовано промовила Меггі. — Тварюки! Йому ж боляче!

— Ні, це не те, — заперечив науковець. — Вираз обличчя справді