Річард К. Морган - Зламані янголи

class="p1">Я мало що пропустив. Піді мною вирували й розривалися на поверхні північної півкулі Санкції-IV хмари, обливаючи дощем чоловіків і жінок, які вбивали одне одного внизу. Жінка-конструкт регулярно заходила до будинку й розповідала мені в подробицях найцікавіші новини. Союзники Кемпа з-за меж планети марно намагалися прорвати блокаду Протекторату, поплатившись парочкою міжпланетних транспортних засобів. Невідомо звідки прорвався рій розумніших, ніж зазвичай, бомб-мародерів і випарував дредноут Протекторату. Урядові сили у тропіках утримували свої позиції, тим часом як на північному сході Клин та інші наймані формування відступали перед елітною президентською гвардією Кемпа. Продовжував тліти Івенфолл.

Як я вже казав, я мало що пропустив.

Прокинувшись у камері перечохлення, я весь, з голови до п’ят, сяяв благополуччям. Здебільшого річ була у хімії: у військових шпиталях чохли, що видужували, безпосередньо перед завантаженням накачували чимось кайфовим. Це в них як вечірка на честь повернення додому, і від них людина почувається так, ніби може виграти цю грану війну самотужки, якщо її тільки напустити на поганих хлопців. Ефект, безперечно, корисний. Але в мені поряд із цим патріотичним коктейлем також плавало просте задоволення від власної тілесної цілісності та наявності повного набору робочих кінцівок і органів.

Ну, поки я не поговорив з лікаркою.

— Ми витягнули вас передчасно, — заявила вона мені; гнів, який вона демонструвала на палубі для шатлів, виражався в її голосі вже трохи слабше. — За наказом командування Клину. Вочевидь, вам ніколи повністю видужувати від ран.

— Я почуваюся чудово.

— Ще б пак. Ви по вуха накачані ендорфінами. Спустившись, ви дізнаєтеся, що ваше ліве плече функціонує лише на дві третини. А, ще у вас досі не відновилися легені. Рубці від «Ґерлену-20».

Я кліпнув.

— Я не знав, що вони розприскують цю штуку.

— Ні. І ніхто, вочевидь, не знав. Як мені сказали, це була блискуча прихована атака, — вона спробувала скривитись, але здалася. Втомилася, надто втомилася. — Ми вичистили більшу частину, обробили найочевидніші райони біологічним забезпеченням для відновлення тканин та розправилися зі вторинними інфекціями. Якби вам дали кілька місяців відпочинку, ви б, мабуть, видужали цілком. Утім, за цих обставин… — вона знизала плечима. — Постарайтеся не курити. Позаймайтеся легкими фізичними вправами. Ох, ну його нахрін.

Я спробував легкі фізичні вправи. Походив по осьовій палубі шпиталю. Втягував повітря в обпалені легені. Розім’яв плече. На палубі ніде було яблуку впасти від травмованих чоловіків і жінок, які займались аналогічними справами, стоячи по п’ятеро в ряд. Деяких із них я знав.

— Агов, лейтенанте!

Тоні Ломанако. Більша частина його обличчя перетворилася на маску з роздертої плоті, обтиканої зеленими мітками в тих місцях, де було вбудовано біозабезпечення стрімкого повторного росту. Він досі широко всміхався — тільки надто вже багато зубів було видно зліва і видно їх було надто добре.

— Ви вибралися, лейтенанте! Молодчага!

Він розвернувся в натовпі.

— Чуєш, Едді? Кхуок? Лейтенант вижив.

Кхуок Юень Ї: в неї обидві очниці були під зав’язку набиті яскраво-помаранчевим тканинно-інкубаторним желе. Поки що її забезпечувала відеоскануванням припаяна до черепа зовнішня мікрокамера. Руки в неї відростали на скелетному карбонадному волокні. Нова тканина здавалася вологою й голою.

— Лейтенанте. Ми думали…

— Лейтенанте Ковач!

Едді Мунгарто, закріплений у мобільному костюмі, поки біозабезпечення заново вирощувало йому праву руку та обидві ноги з пошарпаних клаптів, які лишилися після розумної шрапнелі.

— Радий вас бачити, лейтенанте! Бачите, ми всі видужуємо. За пару місяців 391 взвод повернеться, щоб надерти дупу кепмістам, не турбуйтеся.

Наразі Клинові Каррери постачає чохли компанія «Хумало Байосістемз». Сучасна бойова біотехніка «Хумало» має певні чарівні персональні доповнення, серед яких особливо виділяється система блокування серотоніну, що покращує здатність до бездумного насильства, та крихітні уривки вовчих генів, які підвищують швидкість і жорстокість, а також посилюють схильність до вірності рідній зграї, болючу, як бажання заплакати. Дивлячись на понівечених бійців взводу, які вижили, довкола себе, я відчув, як у мене заболіло горло.

— Ми їх покоцали, еге ж? — сказав Мунгарто, змахнувши єдиною своєю вцілілою кінцівкою, наче плавцем. — Бачив учора військові новини.

Мікрокамера Кхуок крутнулася, ледь чутно зашумівши гідравлікою.

— Візьмете новий 391-й, сер?

— Я не…

— Чуєш, Накі? Ти де, чуваче? Це лейтенант.

Після цього я став уникати осьової палуби.

Шнайдер знайшов мене наступного дня, коли я сидів у палаті для офіцерів, які видужують, курив цигарку й дивився в ілюмінатор. Дурість, але, як сказала лікарка, ну його нахрін. Дбати про себе не надто важливо, якщо плоть з ваших кісток щомиті загрожує зірвати летюча сталь чи можуть безнадійно роз’їсти хімічні опади.

— А, лейтенант Ковач.

Я впізнав його не одразу. Коли люди обтяжені фізичними ушкодженнями, їхні обличчя геть інакші на вигляд, та й ми обидва були залиті кров’ю. Я подивився на нього з-за цигарки, похмуро думаючи, чи це, бува, не прийшла мене привітати з добре проведеним боєм ще одна людина, яку через мене підстрелили. А тоді в моїй голові щось спрацювало, зреагувавши на щось у його поведінці, і я згадав вантажну платформу. Трохи здивувавшись, що він і досі на борту, і ще сильніше здивувавшись, що йому вдалося сюди пролізти, я жестом попросив його сісти.

— Дякую. Я, гм, Ян Шнайдер, — він простягнув руку, я у відповідь кивнув, а тоді він узяв зі столу одну з моїх цигарок. — Я дуже радий, що ви не, гм… не…

— Забудьте. Так, це було.

— Травми, гм, травми, можуть впливати на розум, на пам’ять, — я нетерпляче завовтузився. — Я через них заплутався у званнях і взагалі, гм…

— Послухайте, Шнайдере, мені насправді байдуже, — я втягнув у легені недоречно багато диму й закашлявся. — Я хочу лиш одного: прожити на цій війні досить довго, щоби зрозуміти, як із неї втекти. Отже, якщо ви ще раз це скажете, я вас застрелю, та поза тим можете, блін, робити що заманеться. Ясно?

Він кивнув і трохи згорбився. Його збентеження ослабло так, що він лише стримано покусував ніготь великого пальця, стежачи за мною, наче гриф. Коли я замовк, він витягнув палець із рота, широко всміхнувся, а тоді замінив палець цигаркою. Майже безтурботно пихнув димом на ілюмінатор і планету в ньому.

— Ось, — сказав він.

— Що — ось?

Шнайдер змовницьки роззирнувся довкола, але всі інші нечисленні мешканці палати зібралися на іншому кінці каюти й дивилися латімерське голопорно. Він знову широко всміхнувся й нахилився ближче.

— Ось цього я й шукав. Людину зі здоровим глуздом. Лейтенанте Ковач, я хотів би зробити вам пропозицію. Завдяки їй ви виберетеся з цієї війни, не просто живим, а ще й багатим, таким багатим, що ви й