Владислав Вікторович Манжара - Щоденник Іноземця, Владислав Вікторович Манжара

З подивом промовив Семибор. Я здивувався з його подиву.

– 

Взагалі то так, а от ваших Я ніде не бачив.

– 

Бо їх немає. – Відповів Зеломисл. – В наших краях ти більше їх не зустрінеш. Можливо, вони є на півдні. Ми з братами ніколи їх не бачили. Ти зможеш нас всіх забрати? Це було б чудово.

– 

Так, було б… Але Я й сам не можу покинути це місце. Я здійснив аварійну посадку. Двигуни виведені з ладу. Я думав знайти тут механіка, або хоча б запчастини.

– 

А знайшов лише лід. – В ці слова Зеломисл вклав всю скорботу, яка в нього була в серці і набралась не за одну мить.

– 

Точно. – Від його слів мені стало не по собі. На мить мені здалось, що я не повернусь додому. Який би він не був.

– 

Нічого. Хоча всі технологічно розвинені міста й були на півночі, Я, думаю, багато чого встигли перевезти. – Слова чоловіка вселяли надію. – Скоро прийдуть інші на збори. Вѣче присвячене подорожі. Ночувати можеш у нас. Я так розумію, все необхідне в тебе в тому мішку?

– 

Так. Як вас називати?

– 

Всі називають мене Къ

7

нязем. І ти можеш так звати.

Він пішов на другий поверх. Його донька була на кухні, а брати почали мене розпитувати.

– 

Ти й правда з небес?

– 

Так.

– 

Яровите, ти що, йому не віриш. Наш прадід також з небес.

– 

А хто з вас страший?

– 

Яровит наймолодший. Семибор середній. А Я старший. Ми народились коли вже Мідгард почав замерзати. А наші батьки ще пам’ятають той час, коли тут росли квіти.

– 

А ваші батьки, вони прийдуть на збори пізніше?

– 

Ми не знаємо де наші батьки. Батько стояв на службі в нашого кънязя. Був правою рукою. Вони пішли одними з перших. Хоча кънязь прагнув залишитись з народом, через його здоров’я, всі радили йому відправлятись. Батько не міг його кинути.

– 

А ви чому зостались?

– 

В нашого Зеломисла тут залишалась вѣста

8

. – Продовжив Семибор. – Він не міг залишити її. Батька в неї немає, мати не справляється з сім’єю сама. Взагалі їх п’ятеро. Вона з матір’ю скоро має прийти.

– 

А ви?

– 

Ми розсудили так: мати з батьком, батько з кънязем. Вони не пропадуть, а ми брату в пригоді станемо. Так от всі й живемо.

В такій от приємній розмові про мїрне9 життя і минули наступні години. Мїряны поступово наповнювали залу. Як і казали брати.

Вѣста з матір’ю незабаром прибули. Побачивши суджену Зеломисла, Я зрозумів чому він зостався. Просто прекрасна дівчина. Струнка, не висока, але й не низька. Довга руса коса звисала на правий бік і чудово доповнювалась рум’янцем від морозу. Про матір же Я можу сказати наступне: дочці було в кого вдатись, але на її обличчі вже встигло побувати горе і залишити свій слід.

Вже стемніло, коли всі зібрались. Нинішній Кънязь почав розподіляти обов’язки. Заняття нудне, тому подробиці опустимо. Під самий кінець, він запропонував проголосувати за час відправки. Аргумент недостачі провізії схилив людей до думки про швидку відправку. Але до завтра все підготувати не вдалося б. Подорож розпочнеться після завтра.

Після зборів, люд почав розходитись. Брати також пішли додому. Зостались Я, Кънязь та його донька.

Мене поклали спати в просторій кімнаті на другому поверсі. Те, що найперше кидалось в очі, це величезна шкура. Шкура Великого звіра. Одна людина проти нього не встоїть. Такого лише групою завалити можна. А в іншому це була звичайна кімната. Ліжко, пара стільців, шафа (чи комод), дрібниці побуту.

Я залишився сам. Вмився, обдумував почуте, дивився у вікно. Цікавий був вечір. Вперше, за всі дні проведені на цій Землі, мені здалося, що небеса вночі дуже красиві, красивіші ніж на інших Землях де Я був. Це єдине, що тут, в даний момент, звеселяло моє серце. Адже не можна виключати можливість, що Земля зійшла з орбіти і всі в небезпеці.

Але відкладемо роздуми про порятунок на потім. Бо була тут ще одна прекрасна річ. Вона зайшла в кімнату коли Я обдумував ситуацію. Дочка Кънязя. Круглощока, білокура красуня з блакитними, як вода, очима стояла в дверях. Місяць був не у повні, але й того світла, що він відкидав, було достатньо, щоб прикрасити дівчину.

– 

Не спиться?

– 

Ні. Думаю про… Не важливо. Це лише мої здогадки. – Я не сказав, що думав про те, що всі можуть бути в небезпеці від холоду. Заморозки, можливо, зв’язані з орбітальними змінами.

– 

Ні? Справді? В вас доволі пригнічений вигляд. Це якось пов’язано з вашим минулим?

– 

Ні. Навпаки. Я думаю про майбутнє. Минуле вже не зміниш. Ми маємо прийняти його таким, яке воно є. А от майбутнє. Це вже цікавіше. Знаєш, Я не хочу розбивати надію, але якщо природа не знайде вихід і орбіта не стабілізується, – замерзне все.

– 

Чому ви так думаєте?

– 

Скажи, ти бачила як згоряє Сонце

10

, як Землі

11

крутяться навколо своїх світил, які вони здалеку, в своєму нескінченному танці? – Я повільно сів на ліжко.

– 

Ні, не бачила.

– 

Не подумай, Я ні в якому разі не хочу тобі докоряти чимось. Просто тобі буде важко усвідомити масштаби.

– 

То поясніть мені. Адже ви бачили таке, що ми всі і уявити собі не можемо. Наші предки жили як боги, а ми… Ми просто намагаємось вижити. Єдине, що мені залишилось, це надіятись на порятунок. І тут приходите Ви. Я вірю, що самі боги Вас послали до нас на поміч. – Вона підійшла до мене та сіла поруч.

– 

Ти занадто високої думки про мене. Я такий же заручник цієї Землі, як і ви.

– 

Рятувальник має зайти в воду, щоб витягти потопельника.

– 

Мене тішить, що ти так віриш в мене, Я… – Я подививсь їй в очі. В них було стільки віри в мене, що мимоволі і сам почав в це вірити. – Я думаю, що зможу стати цією людиною.

– 

Нічого не робиться просто так. Хтось хотів, щоб Ви нам допомогли і от, Ви тут!

– 

Це лише мій вибір. Я сам зголосився на цей виліт. А міг би зараз сидіти в себе в каюті, пити який-небудь сік та читати останні звіти