Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

Дніпро-1!

Она так любила эту работу, что казалось, не уйдет никогда. Но у нее была еще одна слабость – родной город. Василиса вернулась домой и стала пресс-секретарем полка «Днепр-1». И снова были пресс-туры и служба. Предновогодний Мариуполь, в котором было столько тепла: домашняя кухня от бойцов, аутентичный боевой кот, теплый праздничный дом и Василиса, которая была хозяйкой всего этого действа. Спустя неделю город обстреляли из ГРАДов. Было очень страшно, что и мы могли попасть под раздачу. Но ведь не попали… Мне казалось, она берегла нас. Наша Василиса. Когда мы были с ней, никогда не случалось ничего плохого.

Прошел год, и война стала все меньше интересовать днепропетровцев. Да и журналисты, питающиеся славой и траффиком, все реже звонили пресс-офицерам. Да и полк «Днепр-1» претерпел изменений. Из военного подразделения он преобразовался в обычный милицейский полк. И ей уже не было так интересно. Уходили бойцы, уходили друзья. Василиса тоже ушла.

Якби вона почала писати книгу про кожну з отриманих ран, вона мала б такий самий успіх, як Тора або Коран… Чоловіки б читали цю дивну книгу, відчуваючи власну провину, і палили б її на площах столиці, перш ніж розпочати війну…

(вересень, 2015 р.)

Тут и родилась эта книга. Между жизнями. Между работами. Между мирами. Один за другим рождались рассказы. Непридуманные, настоящие, пропитанные кровью и болью. Я читала первые и плакала. Я не верила, что все это может написать та самая девочка – даже с именем пафосным и неземным. Можно было написать их лучше стилистически, но никто бы не смог написать их искреннее. В этой книге – ее боль, ее душа, ее история. И никто не сможет рассказать ее лучше, чем она сама. Мы пытались, но вряд ли нам это удалось бы.

Алёна Дрыга

Любов на лінії вогню

Via Dolorosa

Третій рік цієї війни…  Війни, що почалася весною. Третій рік йдуть сини. Третій рік із закритою труною. Нам би закохуватись, а ми засмоктані виром катастрофи. Нам би на побачення, а не на мобілізацію. Батьківщина-Мати кличе нас третій рік. Третій рік персонального пекла. Третій рік суспільної драми. Васіліса Трофимович, квітень 2016 р.

Ступаючи на цей шлях, ми були готові до будь-чого. До крові та болю, до смертей, до втрат і, звісно ж, до перемог. Перемога – це взагалі все, чого ми прагнули. Але війна виявилася не чорно-білою. На ці дві смуги червоною, як кров, фарбою пролилося почуття, до якого ми не були готові. До любові. І під перехресним вогнем народжувалося нескорене, як і ми самі, кохання.

Зіткнувшись з ним на лінії вогню, ми потрапили у пастку. В трикутник, де є він, вона та вона – він, вона та війна. Іноді війна тримає лише одного у своїх свинцевих обіймах. Іноді – обох.

Він може повернутися до неї, але його душа не повертається з війни. Він бачить війну у снах, навіть в обіймах коханої. Він вигукує її ім’я уві сні, прокидається посеред ночі, бачить її обличчя у феєрверках під час новорічних свят та випускних вечорів у школах, чує її ходу в різких звуках і поштовхах.

А іноді вона не витримує очікування та самотності і сама виштовхує його в обійми війни.

Можливо, найщасливішими будуть ті, для кого війна назавжди залишиться лише спогадом. Але для кожного ця війна назавжди поділила життя на «до» і «після».

Коли ти бліда і заплакана, майже зламана, але ще жива, чекаєш, то розумієш, що очікування – це все, на що тобі вистачає опцій. Колись і я не знала, що відчуває жінка, яка чекає одного героя. Свого героя. В мене їх було два підрозділи справжніх друзів… Коли я зрозуміла, що не всі повернуться живими, частина моєї душі розбилася, наче скло. Мої