Анна Мінаєва - Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва

Глава 2

Голова болiла так сильно, що віддавало аж кудись у поперек. Я поворухнулася і спробувала розплющити очі.

По скронях била тільки одна настирлива думка — треба знайти пігулки. Або я просто здохну від цього болю.

— Гей, ти як? — Незнайомий голос пролунав настільки близько, що я різко повернулася і розплющила очі.

Перед ними чомусь пливло. Так що нічого розібрати не виходило. А в голові тієї ж миті вибухнув цілий феєрверк іскор, впиваючись у мозок гострим болем.

— Чо-о-орт, — простогнала я, все ж таки приймаючи вертикальне положення і потираючи очі кулаками. — Що сталося?

— Фел, ти в нормі? — у незнайомому голосі промайнув неспокій.

Фел? Хто?

Я повільно прибрала руки від обличчя, намагаючись згадати, що взагалі сталося вчора. Чому навколо пахне квітами… А потім просто загорлала.

Схопилася і на метр відскочила від чоловіка, що присів поруч. Він різко випростався і виявився досить високим, щоб подивитись на мене зверху вниз. У його темних очах читалася докори і той самий занепокоєння, що я чула в голосі.

— Фел, тобі зараз просто посидіти б і випити декiлька елiксирiв для відновлення, — почав був говорити цей чоловік. А я ніяк не могла відвести від нього погляду, зовсім не вникаючи у суть слів.

Високий чоловік з коротким чорним волоссям — нічого дивного.

Ніс з невеликою горбинкою, темна щетина на підборідді та щоках, ясний погляд злегка розкосих очей — теж усе в межах норми.

Ось тільки одягнений він був як один серіальний біловолосий мужик із двома мечами за спиною. Історію із цим книжковим героєм я дивилася буквально місяць тому. Може, тому й промайнула саме така асоціація...

На незнайомці красувалися вузькі темно-коричневі штани, високі чоботи майже до колін, сіра сорочка з широким вирізом на шнурівці та чорна клепана куртка.

До цього прикиду тільки меча не вистачало. І все! Ласкаво просимо до серіалу, де трощать монстрів!

Варто мені тільки про це подумати, як чоловік нахилився і підняв щось із густої трави. А я мало не заверещала, бо взяв він справжнісінький меч.

Великий, металевий, з якоюсь химерною рукояттю. І спритно увігнав зброю в прикріплені до спини ножни.

— Якого біса? — одними губами прошепотіла я, не знаючи, як реагувати на все це.

Обвела поглядом округу і до болю закусила губу.

Густий ліс. Ми на невеликій галявині, навколо купа яскравих квітів. Це від них такий задушливий аромат.

І я стою.

Серед усього цього природного пишноти, нічого не в змозі зрозуміти.

Як я тут виявилася? Чому не знаю цієї людини? Та що взагалі відбувається?

Голову прострелило новим спалахом болю. А разом із нею повернулися і спогади. Я навіть охнула від подиву, адже якось примудрилася все це забути.

Моє ім'я Марина Теліцина. Я вела машину, коли на зустрічку вилетів некерований позашляховик. Я не мала шансу уникнути зіткнення. Але я могла викрутити кермо.

І викрутила. Підставляючи себе під удар. Але чому?

Альона!

Я зігнулася і від жаху, і від справжнього фізичного болю, ніби знову пережила те зіткнення.

Моя вагітна сестра їхала разом зі мною. І я рятувала її.

"Жива твоя Альона".

Цей голос! Чорт!

З останнім спалахом всі пазли склалися в загальну картину.

Я згадала і рудого хлопця у білій тозі, і його слова, і те дивне місце, де була після автокатастрофи. Він сказав, що я померла! І запитав, чи я хочу жити… Після чого не дав жодних пояснень… і я опинилася тут.

Разом із цим мужиком, озброєним мечем.

— Гей, як усе минулося? — тонкий жіночий голосок увірвався в мою свідомість, змушуючи ще раз розплющити очі і переконатися, що все навколо не сон.

З-за далекого дерева виглядала світловолоса дівчина у темній сукні. Такiй старiй, що я її в музей здала б. Чи це і є музейний експонат?

Я злякано опустила очі і з жахом усвідомила, що й сама одягнена в якісь ганчірки. Начебто непогані, але все ж таки незвичні. Штани із щільної синьої тканини лише віддалено нагадували мої джинси. Світла біла сорочка зібрана на тонкий шнурок під грудьми. Досить вiдвертий виріз і ... Чорт забирай, це не мої груди!

Мої можна було спокійно приховати звичайною бавовняною майкою і навіть надвір у такому вигляді вийти. Ніхто нічого б не помітив. Тому що показувати мені було зовсім нічого. А тут... Боже! Як люди живуть із таким багатством?!

Це... це не я!

— Усе скінчилося? — Білобриса остаточно висунулась з-за дерева і, підхопивши поділ, побігла в наш бік.

— Хто ви такі?! — гаркнула я, намагаючись не піддаватися паніці. Але хіба можна не піддаватися тому, що вже сповивало тебе по руках та ногах?

Я хотіла отримати відповіді. Хоч якісь. Хоч від когось!

Тільки ось не знаю, чи хотіла я вірити в реальність того, що відбувається, чи ні. Десь у глибині душі я підозрювала, що незабаром відчиняться двері прямо в повітрі, через які з'явиться дядько в білому халаті та зі шприцем у руках.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍