Марина Сніжна - Темна Академія-4, Марина Сніжна

– Аніскільки, – він продовжував дивитися на мене. – Вчора я провів безсонну ніч, думаючи про те, що маю зробити. Якоїсь миті вирішив, що зобов’язаний виконати свій обов’язок. Прийшов до твоєї кімнати і стояв над ліжком, розмірковуючи над тим, як це краще зробити. Витягти тебе звідти чи придушити прямо там.

Я мимоволі схопилася за горло, виразно уявивши те, що могло статися. Не сумніваюся, що ніхто з друзів нічого б навіть не зрозумів. Він, напевно, ввів би їх у такий самий транс, як це робив Крістор. Вранці знайшли б лише моє бездиханне тіло. Звичайно, почалося б розслідування. Але я не сумніваюся, що справу якось зам’яли б. Навіть попри втручання ректора, який побажав би докопатися до правди. Не сумніваюся, що декан Байлерн зумів би майстерно замісти сліди.

– Але я все ще жива, – сказала я очевидну істину, і мене трохи відпустило. – Отже, ви передумали?

– Кмітлива дівчинка, – з сарказмом зауважив він. – І ти навіть не уявляєш, наскільки тобі пощастило.

– Значить, ви будете мене захищати? Не знаю, від чого… але будете? Ви так сказали вчора: захистити чи вбити.

– У мене є кілька умов, – тихо сказав декан і раптом із силою вхопив мене за пучок волосся ззаду. Ще сильніше відкинув мою голову назад і наблизив своє обличчя впритул до мого.

Я сіпнулася. Не стільки від болю в шиї, скільки від неприємної здогадки. Прошипіла:

– Якщо ви хочете, щоб я спала з вами, цього не буде!

Він розреготався мені в обличчя, дивлячись з якимось незрозумілим виразом.

– Повір, якби я цього справді захотів, вибору б у тебе не було.

– Отже, ви цього не хочете, – не приховуючи полегшення, промовила я.

– Не скажу, що це було б мені так вже неприємно, – криво посміхнувся лорд Байлерн. – Але мені немає потреби змушувати до чогось якесь сопливе дівчисько. У світі достатньо жінок, які зроблять це з власної волі.

– От і чудово, – я навіть не образилася на «сопливе дівчисько», настільки порадував загальний сенс слів. – Тоді, може, відпустите? Коли ви так близько, це не дуже приємно.

Тепер, коли переконалася, що ні вбивати, ні ґвалтувати мене в плани декана Байлерна не входить, звідкілясь узялася відчайдушна сміливість. Напевно, зворотний бік пережитого мною панічного страху. Пальці лорда Байлерна розчепилися, і я з полегшенням випростала шию, обережно розминаючи хребці.

– Обов’язково було так робити? – похмуро кинула я.

– Необов’язково, – обеззброїв він їдкою відповіддю. – А тепер ходімо. Про свої умови я розповім дорогою.

– Я й з місця не зрушу, поки не скажете, куди ми йдемо!

Повернулися колишні підозри. Раптом він просто запудрив мені мізки і зараз поведе кудись у безлюдне місце, щоб прикінчити?!

– Якщо не підеш з власної волі, мені доведеться тебе понести, – кинув він.

І по іскорках в його очах я зрозуміла, що дійсно це зробить, сволота! От ганьби буде! Якщо у когось зараз ще й залишаються сумніви в тому, що декан до мене небайдужий, то після цього точно зникнуть.

– Гаразд, я піду сама, – процідила я.

Він гмикнув і широким розміреним кроком попрямував до воріт Темної Академії. Ледве встигаючи за ним, я кинулася слідом.

Стражники біля воріт при вигляді начальства підібралися і витяглися по струнці. Ледве глянувши на них, декан пройшов у гостинно відчинені перед ним ворота. Мені, що йшла за ним, ніхто навіть слова не сказав. Хоча зазвичай вимагали розписатися у відповідній книзі.

Біля воріт Академії вже чекав самохідний екіпаж лорда Байлерна. Він що відпочатку планував повезти мене кудись? Якось усе це не подобається...

– Сідай, – наказав він, відчиняючи переді мною дверцята.

Я мовчки влаштувалася на сидіння і, як тільки екіпаж рушив з місця, все ж таки запитала:

– То куди ви мене везете?

– А тепер про кілька умов, які ти маєш виконувати, – замість відповіді ліниво промовив декан. – Тільки тоді я тобі допомагатиму.

– Гаразд, що за умови? – придушивши спалах роздратування, поцікавилася я.

– Перша: моє слово для тебе – закон. Якщо я говорю щось робити, ти не ставиш безглуздих запитань, а робиш. Це зрозуміло?

– Послухайте, я б все ж таки хотіла прояснити…

Самохідний екіпаж різко зупинився. Мене мало не вдарило об лобове скло.

– Забирайся! – прошипів декан. – Вважай, що тепер ти сама по собі. І коли за тобою прийдуть, не сподівайся на мою допомогу.

– Хто прийде? Про що ви? – від його слів віяло чимось неймовірно моторошним. І найстрашніше: я відчувала, що він не бреше.

– Забирайся, я сказав, – не дивлячись на мене, кинув він, постукуючи пальцями по панелі управління.

– Я згодна на вашу умову, – глухо сказала я, постаравшись заховати гордість кудись подалі.

– Чудово, – він, схоже, і не сумнівався, що я погоджуся. Знову завів машину і направив далі.

Побачивши, якою дорогою ми їдемо, я почала розуміти, що, схоже, мене везуть до Арклану. Але навіщо?